Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

вони торкалися цієї теми. Дін не надто журився цією зміною. Але його мучили сумніви через її теперішнє ставлення до нього. Певно, вона змінилася, бо щось відчуває, підозрює щось, що він роками прагнув приховати і придушити як різновид божевілля. І що ж тепер? Чи означала ця нова для нього нотка безтурботності, що вона не бажає перебільшувати значення визнання, що сумуватиме за ним? Чи це просто інстинкт, який змушує жінку відгороджуватися духовним бар’єром, аби захиститися від двозначних або занадто недвозначних натяків?

— Ця зима без тебе, Тедді та Ільзи буде такою страхітливою, що я просто намагаюся не думати про все це, — продовжила Емілі. — Минулої зими було зле. Цієї буде ще гірше, я відчуваю це. Однак у мене є моя робота.

— О так, твоя робота, — погодився Дін терплячим тоном, ніби ледве стримуючи сміх. Цей тон з’являвся у його голосі щоразу, як він говорив про її «роботу», ніби його забавляло, що вона називає роботою «те миле шкрябання». Що ж, цій чарівній дитині треба чимось розважатись. Навіть словами він не міг би передати цю думку виразніше. Його приховані смішки ніби батогами били по чутливій душі Емілі. І вся її робота, всі її амбіції миттєво починали здаватись їй самій дитячими й непотрібними — якими й були для нього. Жодне з її переконань не могло встояти під його тиском. Йому краще знати. Він такий розумний і освічений. Йому краще знати. Це була агонія її прагнень. Вона не могла ігнорувати його думку. У глибині душі Емілі знала, що не зможе цілком повірити в себе, доки Дін Пріст не визнає, що вона може створити щось направду вартісне. Якщо ж він ніколи цього не визнає…

— Де б я не був, завжди матиму при собі твого портрета, Зіронько, — промовив Дін. Він давно називав її Зіронькою. Це не було каламбуром[7], він просто колись сказав, що вона нагадує йому зірку. — Я бачитиму, як ти сидиш у своїй кімнаті побіля того старосвітського вікна, плетучи чарівну павутину… ходиш стежками цього старого саду… прогулюєшся Вчорашньою Стежкою… звертаєш свій погляд до моря… Щойно я забажаю пригадати чарівність Чорноводдя, я побачу в ній тебе. Зрештою, вся навколишня краса — це лише тло для вродливої жінки.

«Плетучи чарівну павутину» — он значить як! З усього сказаного Діном Емілі почула лише це. Вона навіть не помітила, що він сказав, що вважає її вродливою жінкою.

— Діне… ти вважаєш, що все, що я пишу — це не що інше як павутина? — задихаючись запитала вона.

Дін у відповідь пречудово вдав подив:

— А що ж це, Зіронько? Як ти сама подумки все це називаєш? Я радий, що писання тебе розважає. Це чудове зацікавлення. Якщо ти можеш цим заробити трохи грошей, це теж дуже добре. Але я терпіти не можу те, що ти мрієш стати Бронте[8] або Остін[9], а одного разу зрозумієш, що витратила свою юність на недосяжну мрію.

— Я не уявляю себе Бронте чи Остін, — відказала Емілі. — Але раніше ти не казав мені такого, Діне. Ти казав, що колись я зможу написати щось славетне.

— Ми не вбиваємо милих дитячих мрій, — сказав Дін. — Але нерозумно леліяти в собі думки дитинства у зрілому віці. Поглянь правді в очі, Емілі. Ти пишеш чарівні оповідки. Задовольнись цим і не витрачай свої найкращі роки на прагнення недосяжного і загалом на спроби стрибнути вище голови.

Дін не дивився на Емілі. Він зіперся на старий сонячний годинник і стояв так із виглядом людини, яка щойно була змушена сказати щось неприємне, відчуваючи, що це її обов’язок.

— Я не буду писателькою чарівних оповідок! — зухвало вигукнула Емілі. Він поглянув їй в обличчя. Вона була такою ж високою як і він, навіть трішечки вищою, хоч він і не бажав цього визнавати.

— Ти не мусиш ніким бути — лише собою, — сказав він, знизивши голос. — Старий Місячний Серп ще не бачив такої жінки як ти. Цими очима, цією усмішкою ти зможеш досягти значно більшого, ніж коли-небудь подужаєш пером.

— Ти говориш точнісінько як тітка Ненсі Пріст, — злісно і презирливо кинула Емілі.

Та й чи не був він до неї злим і презирливим? Тієї ночі третя година застала її без сну у безодні розпуки. Вона не одну годину лежала, не маючи сну в жодному оці, та обмірковувала дві ненависні їй речі. Першою з них було те, що вона ніколи в своєму житті не зможе написати нічого прекрасного. Другою — вона втрачала Дінову дружбу. Дружба — це все, що вона могла йому дати, та для нього цього було замало. Вона мала завдати йому болю. О, але ж як вона могла зробити боляче Дінові, якому й так жилося несолодко? Вона сказала «ні» Ендрю Муррею і зі сміхом відмовила Перрі Міллеру, не відчуваючи докорів сумління. Однак це було геть інше.

Емілі сіла в ліжку та розпачливо застогнала. Її прикро вражало те, про що вона думала, та вона знала, що ніщо не може бути імовірнішим і болючішим за той факт, що тридцять років потому вона питатиме в самої себе, через що, заради Бога, вона була в такому відчаї.

— Бажаю, щоб у світі не було нічого подібного до закоханих і закоханості, — прошепотіла вона, стискаючи кулачки і щиро вірячи і те, що саме це й має на увазі.

Та, як і будь-кому іншому, в денному світлі Емілі все здалося вже зовсім не таким трагічним і навіть майже стерпним, на відміну від її почуттів у темряві. Чек з непоганою сумою і тонкий конверт, який містив його і листа з подякою, почасти відновили її самоповагу та амбітність. Дуже ймовірно також, що вона подумки шукала підтекст у Дінових словах і уявляла собі зовсім не