Іван Семенович Левицький - Старі гультяї

«Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!»

Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум'я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум'я, що миготіло перед його очима.

Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицайвештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.

«Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? - подумав Грицай. - Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший».

Цікавий дід почував, що праник його трохи стривожив. Він помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався й крадькома виглянув з-за верб на берег. В березі Сиклета вмочала полотно, кидаючи довгі шматки до самої середини річки й збираючи його собі під ноги на плисковатий камінь. Знов затріщав праник. Дід виглянув з-за верб і вглядів Сиклету.

- І щоки червоні, і ноги червоні, неначе у молоденької гуски, - промовив дід нишком.

Сиклета збила полотно, поклала шматки на коромисло й наблизилась до діда. Грицай поздоровкався з Сиклетою й витріщив на неї очі. Сиклета на одну мить спинилась коло діда, переклала коромисло з одного плеча на друге. Коромисло з шматками полотна крутнулось на її широких плечах, неначе почеплені на бантині терези з двома шайками. Вона блиснула на діда очима й тихою ходою пішла, неначе попливла, по леваді, поминула хату й сховалась в гущавині. Дід стояв і не зводив з неї очей, доки вона не зникла в вишнях.

- Цц! - аж цмакнув дід, вертаючись до пасіки.

«Ну та й молодиця! і здорова, і плечиста, і червоновида, як маківка, - думав дід, никаючи без роботи по садку од кутка до кутка.

Другого дня дід вийшов у садок, і в його несамохіть самі вуха насторочились. Він прислухався, чи не стукотить праник в вербах у березі. Але праник не стукотів. В березі було тихо, навіть пташки не щебетали, неначе змовились не щебетать, щоб дідові було чутніше. Дід порався у садку, вештався по пасіці, а в його самі вуха чогось прислухались, чи не заляскає праник в березі, чи не залунає голос між вербами. Але праник не тріщав, пісня не лунала.

«Не прийшла вмочать полотна… - подумав дід Грицай. - Ото лукава молодиця! Як прийде в берег, то неначе мій садок повеселішає. Чом це вона сьогодні не прийшла? Чом це вона не звеселила мого садка… і мене?»

Другого дня вранці дід Грицай вийшов з хати, став на сінешньому порозі, а його вуха знов насторочились, неначе прислухались, чи не ляскає праник в березі, чи не розлягається пісня в вербах. Дід аж здивувався, що в його ворушаться такі думки.

«Що це за напасть така! Тривожить мене Сиклетин праник, неначе парубка тривожить брязкання бубона на музиках. Пху на тебе, сатано! Хоч йди на музики до корчми, - думав дід, стоячи на порозі та насторочивши вуха. - Як вийду в садок, то так і хочеться почути, чи не ляскає праник в березі. І на бісового батька здався мені отой праник!»

Дід вернувся в хату. Але Сиклетин праник все одгукувався в його вухах. Минув ще день, минув і другий. Сиклета не приходила в берег. Третього дня діда Грицая неначе якась сила потягла до перелазу. Він став коло перелазу й оглядав вулицю, що простяглася до самого краю Осередку й врізувалась кінцем поміж вербами просто в широке плесо, в котре стікались за Осередком обидві течії. Дід виглядав Сиклети, а Сиклети на вулиці не було видко. Він сів на перелазі і втирив очі в широке блискуче плесо води. Вода лисніла між вербами. На бистрині блискучі скалки неначе бігали по воді. блищали, лисніли, миготіли, перескакували одна через другу, неначе грали в хрещика. Гуси та качки гойдались на бистрій хвилі, неначе їх хтось підкидав вгору, неначе вони танцювали метелиці. А Сиклети нігде не було видко.

В діда майнула думка найняти собі Сиклету за наймичку.

«Матиму веселу, проворну й гарну наймичку. Аж гарно буде подивитись. З старою Хіврею мене аж нудьга бере за серце. Моя небіжка Орншка була весела й хату мою звеселяла, а це якась стара чупойда! насилу повертається оте одоробало по хаті, та тільки кахикає, та бухикає, та сопе, а прийде вечір, то все стогне. Надокучив мені й Орищин стогін. Я люблю, як у хаті регочуться. Найму я собі веселу наймичку».

А Сиклети не було видко на вулиці. Дід підвівся, став на перелазі і все виглядав. За тином, в городі в сусідів підсапували картоплю дві політниці. Одна політниця примітила, що дід так довго сидить на перелазі, підвелася й довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що та політниця догадується, чого він сидить на перелазі і кого він виглядає. Дід кинув оком через вулицю. І там коло хати йшла баба з горщиком в руках, примітила діда, спинилась і довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що й та баба догадується, чого він так довго сидить на перелазі і кого він виглядає.

«І повитріщали тобі очі на мене! Неначе зроду мене не бачили!» - подумав дід і пішов тихою ходою до хати.

Цілий тиждень не з'являлась Сиклета в дідовій оселі, не приходила на берег. Діда брала нудьга за Сиклетиним праником.

В неділю вранці, по обіді дід вийшов з хати й сів на призьбі. Вія думав, куди б то сьогодні піти: чи до Мотуза в гості, чи до корчми, щоб трохи себе розважить, побалакати з людьми і випить по чарці. Незабаром вийшла з хати й баба Хівря. Вона вгніздилась на призьбі поруч з Грицаєм і почала балакать