Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: „Хай живе вільна Україна!” Хай живе його дитинство, хай живе тa мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товариші парубки й дівчата „на улиці”.

І цілком зрозуміло, що пробуджувалось це чуття тільки в тих, хто родився й жив серед українського оточення, серед української колискової пісні. А хто це був? Діти селян, сільських священиків, дрібних арендаторів, та тих (дуже нечислених) поміщиків, які мали селянське походження. Це були ті, яких висмоктав із села город, які асімілювались з ним, приняли його мову, заразились його вищостю над „хохлом-мужиком” і які одкинули від себе своє походження від хохла, як небезпечну й некорисну в боротьбі за істнування ознаку, але які не могли викинути з своєї натури вищих, дужчих за їхні інтереси законів життя.

І ці закони мусіли заговорити в них, коли настали инчі умови, коли їхня невикорінима ніжність до рідного більше не загрожувала їм небезпекою. Ці закони погнали їх під жовто-блакитні прапори на маніфестації, вони вдмухнули в них чуття протесту, ентузіазму, гордости, завзяття й бажання затвердити законність своєї любови, здобути признання її, пошану, очистити її від зневаги й глуму, якими до революції пануючі верстви обкидали її, й, нарешті, зробити її необхідностю життя, життєвою нормою, корисною й потрібною щоденно, щохвилинно.

Звідси лозунґ українізації всього життя на Україні, — в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді — цей лозунґ для таких пребуджених у своїй ніжности був цілком зрозумілий і легко приємлимий.

2. Ніжність дає силу й одностайність.

І через це зрозуміла та сила, інтенсивність та екстенсивність орґанізації українського елементу того часу, яка так дивувала всіх.

А також зрозуміло й те, що українські орґанізації й товариства, виникаючи переважно серед професійного оточення, формувались і будувались головним чином не по професійному, а по національно-політичному прінціпу. Учителі, кооператори, адвокати, лікарі, фершали, студенти закладали свої товариства, скликали збори, збірали з'їзди не так для забезпечення своїх чисто професійних інтересів, як для українізації їх, для затверження в своєму найближчому й найнеобхідніщому для них оточенню своєї пробудженої ніжности. Вони не задовольнялись одним „правом на самоозначення”, вони не могли ждати, коли те право очистить і узаконить їхню ніжність у тій обстановці, в якій одбувається їхнє щоденне, трудове життя.

А як реалізації своєї ніжности в своєму оточенню вони не могли перевести без здійснення певних загальних державно-політичних норм, то звідси походить та однодушність, одностайність усіх постанов і вимог, які виносились на всіх товариствах, орґанізаціях, з'їздах, вічах, зборах: Автономія України в федеративній Росії, українізація всіх галузів життя!

І як широко, як могуче захопила та хвиля пробудженого чуття українські маси, можна бачити по становищу преси й взагалі друкованого слова за тих часів. До війни в лапах царизму виходила одна українська щоденна ґазета, яка за найкращих часів свого істнування нараховувала не більше 5000 передплатників.

І то були самоотвержені, героїчні люди, оті передплатники, бо за один факт передплачування „Ради” вони рискували посадою, спокоєм і часто волею. Тепер же ґазети розходились у десятках тисяч примірників. Видавці, починаючи видання ґазети, здебільшого не мали ніяких коштів на це. Весь розрахунок був на „пробуджену ніжність” мас.[3]

І маси хапали все, стотисячні видання розхоплювались ними в пару тижнів. Маси в друкованому слові, в світлі розумової свідомости шукали вияснення, зміцнення, узаконення своїх вибухлих настроїв.

3. Вияв волі й єдности всієї нації — Українська Центральна Рада.

Але перед у сьому процесі пробудження мас вели, розуміється, ті, які самі давно пробудились, які в болях і штовханах життя перейшли всі стадії розумового освітлення, які надали моменту всеросійського пробудження, як Месії й для свого народу. Це були українські політичні партії, переважно соціалістичні.

Будучи плоттю від плоті широких мас, із них вийшовши, в них черпаючи рацію й ціль свого істнування, партії в цей період вірно одбивали стан усього українства, правильно відчули необхідність того часу: єдність усіх українських сил. Але вони вміли в точних, вичерпуючих виразах висловити це, вони силою свого досвіду, орґанізації, дісціпліни вміли бити планомірно, дружно в одну точку, силою своєї преси вміли зразу в короткий час широко направляти свої удари. Маси не могли не відчувати цеї сили, вона імпонувала їм, покоряла, викликала довірря й тим самим вела за собою.

Але, ріжнячись між собою в соціальних питаннях, вчуваючи навіть у деяких точках майбутніх противників, вони всі мали одну спільну, в усіх неодкладну мету: розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. „Без національного визволення не може бути визволення соціального”. На цьому сходились усі одностайно.

І з цього пішла Українська Центральна Рада (март 1917 року). Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових орґанізацій, а виразний, необхідний прояв істнування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Київі, то утворилась би в Харькові, в Полтаві, Одесі. Вона мусіла бути, бо нація мусіла, як така, як уся нація, як певний орґанізм, мати єдиний вираз, єдиний орґан свого прояву.

Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енерґії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного орґанізму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювалюсь, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до мас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунґах, які по нервах, через вузли-орґанізації неслись у тіло нації й у той чи инчий спосіб посували її вперед.

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу.

На це було декільки причин.

Насамперед, — прагнення найбільшої, найтіснішої єдности. Що більше росло недовірря до руської демократії, що більше ця ставила опору домаганням українства, то дужче росло побоювання, то виразніше ставала необхідність мати яко мога більше сил для зламання того опору. А найбільша сила — в найбільшій єдности й орґанізації. Власне, та сама руська демократія, яка закидала українським соціалістам