Джордж Орвелл - Колгосп тварин

здавалось, що бачать втечу ворога: вони кинулись безладно навздогін. До цього якраз стремів Білан. Як тільки вони опинились у подвір’ї, троє коней, три корови і решта свиней, що засіли були в коровнику, враз виринули позаду і відрізали людям відступ Тоді Білан подав знак наступати. Сам кинувся просто на Джонса. Джонс, побачивши його наближання, підніс рушницю і вистрілив. Шротовиння закарбувало криваві пасма на Білановій спині; одна вівця впала трупом. Не затримуючись ні на мить, Білан кинувся своєю семипудовою вагою Джонсові під ноги. Ударом звалив Джонса на купу гною і рушниця вилетіла йому з рук. Але від подвигів Гнідка, що ставши дуба бив, наче огир, великими підкованими копитами, то вже стигла кров у жилах. Перший його удар влучив у череп конюха з Лисичого Гаю і розпростер його в грязюці. Побачивши таке, деякі люди покидали палиці тапробували тікати. Паніка запанувала між ними, а за Хвилину усі тварини юрбою гнались за ними довкола подвір’я. Людей кололи, хвицали, кусали, топтали. Не було ніодної тварини в колгоспі, що не мстилася б на них у свій спосіб. Навіть кішка раптом скочила з покрівлі якомусь короварникові на спину та запустила кігті в його шиї, і той заверещав жахливо. Коли вихід з подвір’я на мент звільнився, люди були щасливі, що можуть вихопитись звідти і дременути на битий шлях. І так за п’ять хвилин після наскоку вони ганебно відступали тією самою дорогою, звідки появилися. Табун гусей гнався за ними з сичанням, дзьобаючи їх ввесь час за литки.

Усі люди повтікали; остався лише один. На подвір’ї Гнідко тручав копитом і намагався обернути конюха, що лежав долілиць в грязюці. Парубок не рухався. «Він мертвий, — сказав Боксер сумовито. — Я не хотів цього зробити. Я забув, що в мене підковані копита. Хто повірить, що я це зробів навмисне?»

«Без зайвої розчулености, товаришу, — крикнув Білан (з його ран капала ще досі кров). — Війна це війна. Одинока хороша людина — мертва людина.»

«Я не хочу відбирати життя, навіть людського життя»,— повторив Боксер. Очі йому наповнились слізьми.

«Де Марічка?» — вигукнув хтось.

Дійсно, Марічки не було видно. На мить повстав великий сполох; боялись, що люди могли заподіяти їй кривду, чи навіть захопити її з собою. Та нарешті Марічку знайшли заховану в стайні з головою в яслах, повних сіна. Вона дала маху, як тільки почувся постріл. Коли ж тварини повернулись із розшуків за нею, то помітили, що конюх, власне тільки приголомшений, прийшов до себе і вже чкурнув.

Тепер тварини зібралися і кожна, у божевільній нестямі, яко мога голосніше, розповідала про свої боєві подвиги.

Негайно, без будьякої підготови, відсвятковано перемогу. Піднесли прапор, проспівали «Звірів Англії» безліч разів, потім відбулись врочисті похорони вівці, що загинула в бою; на її могилі посаджено шипшину. Над ямою Білан виступив з короткою промовою, підкреслюючи потребу бути кожномуготовим віддати життя за Колгосп Тварин, якщо прийде така конечність.

Тварини одноголосно вирішили створити військове відзначення «Герой Тварин Першої Кляси», що його тутже надали Біланові та Гнідкові. Виглядало воно як мосяжна медаля (по суті це були старі брязкальця, знайдені у возовні); мали її носити в неділю і святкові дні. Встановлено також орден «Герой Тварин Другої Кляси»; ним посмертно нагороджено убиту вівцю. Багато було суперек про те, як іменувати бій. Накінець назвали його «Боєм під Корівником», бо звідти виринула була засідка. Джонсову рушницю, що знайшли в грязюці (а було відомо, що є запас набоїв у панському будинкові), постановили примістити під щоглою, ніби гармату і стріляти з неї двічі на рік — раз дванадцятого жовтня, в річницю Бою під Корівником, а раз на Івана Купала, в річницю Бунту.

Розділ п'ятий

ЩО ближче було до зими, то більш і більш нестерпима ставала Марічка. Кожного ранку запізнювалась на працю, кажучи, що заспала, скаржилась на таємні болі, хоч апетит мала прекрасний. Відмагаючись на всякі способи, тікала вона з праці та бігла до водопою, де стояла безглуздо і приглядалася власному відзеркаленню в воді. Та пішли чутки і про щось, поважніше. Коли Марічка одного дня приваландалась весело на подвір’я, мелькаючи кокетливо хвостом та жуючи стеблину, Конюшина відвела її на бік.

«Марічко, — сказала вона, — я хотіла б тобі сказати щось дуже важливе. Сьогодні вранці я помітила як ти визираєш за пліт, що відділює Колгосп Тварин від Лисичого Гаю, Один з наймитів п. Пількінгтона стояв по другому боці. Я стояла далеко, та майже певна, бо це бачила — він розмовляв з тобою, а ти дозволяла гладити себе по носі. Що воно таке, Марічко?» «

Не гладив! Не дозволяла! Неправда!» — гукала Марічка, починаючи пиндючитися та топтати землю.

«Марічко! Глянь мені ввічі. Можеш дати мені слово чести, що цей чоловік не гладив тебе по носі?»

«Це неправда» — повторила Марічка, та не могла глянути Конюшині ввічі і за хвилину накивала п’ятами та погналась у поле.

Конюшину вразила одна думка. Не кажучи нікому ні слова, вона пішла у Маріччину стайню та відгорнула копитом солому. Під соломою лежала захована купка цукру в грудочках та кілька жмутів різнобарвних стрічок.

Через три дні Марічка зникла. Пару тижнів місце її перебування оставалось невідоме, аж нарешті голуби довели до відома, що бачили її на другому кінці Вілінгдону. Вона була запряжена у чепурну розмальовану на червоно та чорно бідку, що стояла перед корчмою. Товстий, червонолиций чоловік у кратчатих штанях і гетрах, схожий на корчмаря, гладив її по носі та годував цукром, її шерсть була видно недавно підстрижена, а гриву прикрашала їй багряна стрічка. Голуби каз[а]ли, що вона неначе дуже задоволена з себе. Ніхто із тварин не згадував більше про Марічку.

У січні надійшли суворі, міцні морози. Земля була ніби залізо, у полі нічого не можна було робити. Багато зборів відбулося в клуні, а свині займалися плянуванням праці на весні. Помалу призвичаїлись до того, що свині, які були явно розумніші за інших тварин, мають вирішати усі питання політики колгоспу, хоч їхні рішення й підлягали затвердженню більшістю голосів. Ця догода могла б непогано діяти, коли б не суперечки між Біланом та Наполеоном. Вони розходилися у поглядах всюди, де тільки розходження були можливі. Якщо один із них виступав із внеском обсіяти більшу площу ячменем, то було певне, що другий домагатиметься більшої площі під овес, а якщо