Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

але потім стерла чи то сніжинку з вій, чи то сльозу з очей,

акуратним рухом сховала листа у потаємне місце й пішла геть.

Вона приходила й дві наступні ночі, а Софія Володимирівна мовч-

ки спостерігала за нею з темної кімнати. Чоловік не з’являвся і щось

підказувало бабці, що його на цій вулиці вже й не буде.

У четверту ніч під вікном старої знову з’явилася Марійка. Втом-

лено й приречено вона сягнула рукою до сховку й дістала звідти свій

же згорток, який ніхто не забирав. Вона якийсь час тримала його в

руках, потім поклала на місце, дбайливо, як дитину ковдрою, загор-

нула щілину снігом, аби ніхто нічого не помітив, встала, піднесла

очі догори, немовби чогось просячи, але там – біля ліхтаря – тіль-

ки закручувалися, як світлячки, маленькі сніжинки. Вона раптом

піднесла руку до рота і вкусила себе за зап’ястя: так, як це роблять

жінки, стримуючи крик оргазму або розпачу. І зникла. Серце Софії

Володимирівни стиснулося від побаченого і вона заплакала. Їй теж

невимовно хотілося, аби та жінка була щасливою, аби все у них ви-

йшло і вони колись зустрілися далеко-далеко, і ніколи вже не розлу-

чалися. Захотілося, аби на світі були ще осені, в яких ця пара разом,

в яких вони тримаються за руки, збирають листя і цілуються. Бабця

стала на коліна перед іконою в кутку кімнати й почала молитися за

щастя випадково підглянутого нею кохання.

Вона молилася й плакала всю ніч, згадуючи то почерк Марії, то

свою власну молодість і своє весілля, свої прекрасні осені й поцілун-

ки. Минав п’ятий день відколи чоловік не з’являвся біля ліхтаря. Со-

фія Володимирівна знала, що сьогодні вночі до сховку знову прийде

Марія, аби перевірити чи потрапив її лист до адресата.

Старенька вийшла на вулицю, забрала згорток, занесла його до

кімнати, розгорнула й спалила, аби навіть сліду не залишилося. Вона

розуміла, що це найкраща справа, яку можна зробити в цей різдвя-

ний вечір.

Грудень 2010, Вентспілс

29

СЮЇТА ДЛЯ ТРЬОХ СКРИПОК І

ФОРТЕПІАНО

ТАЄМНИЧА ОСІННЯ ФОТОГРАФІЯ

Здається, ту фотографію я не зможу забути ніколи.

Все трапилося восени 2008, вже точно й не пригадаю всіх деталей

– відомо лише, що то була виставка фотохудожників в одному з музе-

їв Ужгорода, так само не пам’ятаю того, хто мене, власне, туди запро-

сив, пригадую лише, що запрошення були настільки наполегливими,

що я не зміг відмовитися. Осінь була погідною, приємною, тому вбра-

ний я був досить легко, очікуючи на чудову прогулянку парком та на-

бережною Ужа, кожною клітинкою тіла намагаючись щонайближче

дістатися до сонячного проміння, вигрітися на тому осонні, як со-

нях чи кіт. Той необачно вибраний легкий одяг був моєю першою по-

милкою, бо впродовж трьох наступних днів я так і не зміг позбутися

відчуття холоду, дрижаки буквально пронизували все моє тіло, і від-

лік цього почався з тої миті, коли я безжурно проглядав виставлені

фотороботи і раптом наштовхнувся, наштрикнувся поглядом на фо-

тографію (розміром приблизно метр на метр), яка примусила мене

зупинитися і відчути всю ту небезпеку, яка чигає на кожного з нас у

тих невидимих місцях, де система дала збій і відкриваються двері в

питомо інший простір, в існування якого ми часто не віримо.

Можна по-різному назвати той стан, в який я потрапив, побачив-

ши ту фотографію – отетерів, остовпів, злякався, зацікавився, чи

30

радше все перелічене разом взяте. Я простояв перед тією фотокар-

тиною хвилин двадцять, кілька разів поривався йти, але все ж при-

мушував себе залишитися. Що такого було в тій картині? Зараз на-

певно сказати вже не можу, пригадую лише, що відчуття були такі,

ніби от-от щось має статися, має відбутися щось дуже важливе, і це

відчуття змушувало мене стояти й чекати, але – хвилина, три, п’ять

– нічого не змінювалося, з тої фотки ніхто так і не вийшов назовні, не

поворухнувся, навіть не підморгнув мені. Насилу відірвавши погляд

від чорно-білої знимки, я недбало, не звертаючи ні на що інше уваги,

поплентався до фуршетної зали, перекинувся там з кимось кілько-

ма словами, навіть виголосив якийсь жартівливий тост, але спокою

всередині мене не більшало, тож я притьмом забрав з гардеробу свій

наплічник і рушив додому.

Вечоріло, вулиці міста були майже безлюдними, лише в деяких

неосвітлених місцях набережної сиділи якісь закохані пари, охайно

й дбайливо закутані в темряву. Щомиті ставало все прохолодніше,

але того холоду я майже не відчував, бо всередині мене розростався

зовсім інший, льодовиковий холод, який, як це не дивно звучить, об-

пікав всі внутрішні органи і гнав мене вперед. Коли я заплющував

очі, то бачив ту фотографію.

Щось мало відбутися, але я ще не знав, що. Наступні три дні

роз’яснення не принесли, але додали три важливі деталі – три сни,

які спрямували моє бачення тої світлини в потрібному (сподіваюся!)

руслі. Спочатку переглянемо ці сни, а потім внесемо в кімнату нашої

розповіді фотографію, яка, повторюся, й досі не дає мені спокою.

Отож, заплющуємо очі й дивимося сни:

СОН ПЕРШИЙ

Її звати Маґдалена, його – Сашко. Обом їм по 24 роки, вже ось

три роки минуло з того часу, як вони разом, але все ще не побралися.

Маґдалена працює журналісткою в газеті, це якась зовсім тупорила

газетка, сон не такий чіткий, щоб у всьому розібратися, але вона на-

зивається чи то «Вісник української залізниці» чи «Ветеринарна по-

міч». Маґдалена працює в редакції вже два роки, прийшла сюди одра-

зу після того, як закінчила Могилянську школу журналістики, і зараз

31

веде рубрики «Актуальне інтерв’ю», «Собака – наш друг», «Пригоди

на колії», «Постільна білизна «Укрзалізниці» – шлях до щастя й само-

вдосконалення», «Ваша сучка – ваші проблеми» тощо.

Сашко ніде офіційно не працює, лише час від часу підробляє в од-

ній з радіо-таксівок, переважно його просять підмінити когось вночі

або в свята, тому такий підробіток неабияк ускладнює їхні й без того

розхитані стосунки з його маленькою Маґдушкою. Тому у