Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

іронічною посмішкою випила сама до себе і сховала пляшку. Ззовні почула візок з вечерею. Медсестра поставила на столі тарілку і вручила їй пакунок, мабуть, квіти.

«Боріс», — подумала Ліліан, беручи білу картонку. Відтак хвильку пошпортала виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко і увімкнула радіо.

Ліліан підійшла до вікна і чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.

— Ви знаєте Париж? — запитала медсестра. — Мабуть, чудесний!

— Коли я там була, він був зимний і темний, і похмурий, і окупований німцями.

Медсестра розсміялася.

— То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?

— Ні, — відказала Ліліан сухо. — Хто б їздив до Парижа взимку? Ви закінчили?

— Так-так, зараз. Куди вам так спішно? Адже в санаторії вже й так нема що робити.

Врешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?

Відкрила коробку. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, — подумала, — або принаймні так казав. А я?» Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку на землю, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що у найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла пачка з Цюріха. Не було уже найменшого сумніву — квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які поклала на труні Аґнес.

«Я стаю істеричкою», — подумала. Все це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось мусив собі з неї пожартувати дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна була означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?

Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти уже не нагадували квітів, зіткнувшись зі смертю, справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відкрила двері на балкон, вхопила обережно папір, а через папір гілку і викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.

Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси і звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер її упізнала і нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Мусила довідатись! Негайно! Вона зателефонувала йому, а він сказав, що приїде за годину.

Ліліан, полегшено зітхнувши, відклала слухавку. Дякувати Господу, то був хтось, кому не мусила нічого пояснювати. Хтось, кому була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.

Клерфе чекав її біля бічних дверей.

— Ви не зносите орхідей? — поцікавився, вказавши на сніг. Квіти і коробка ще там лежали.

— Ці квіти… ці самі квіти, — сказала Ліліан із зусиллям, — я поклала вчора на труні моєї приятельки. Я бачила їх, ще перед тим, як забрали труну. У санаторію не залишають квітів з домовин. Все було забране. Я запитувала в санітара. Все відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином…

— До крематорію? — запитав Клерфе. — Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік крематорію. Така убога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді усе ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні.

Ліліан витріщила на нього очі.

— Невже таке можливе?

— Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така неправдоподібна, що ніхто не мусить з нею рахуватися.

Клерфе взяв Ліліан під руку.

— І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися — бо якби цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.

Ліліан поглянула на квіти.

— Це огидно, — прошептала. — Вкрасти в померлої.

— Не менш і не більш огидне, ніж багато інших речей, — відказав Клерфе. — Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи у пошуках хліба і цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна і довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось випити.

Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спочивав на орхідеях, і знав, що опісля він повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи їх не затоптати — але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.

Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись вперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плаща, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.

«У що влізаю, — подумав, — і з ким? У кожному разі було це щось інше, аніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до мене з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

Догнав Ліліан біля дверей.

— Сьогодні увечері, — сказав, — ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

— Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков протиснувся повільно між людьми, які мов грона винограду висіли кола буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

— Твої сани чекають, Ліліан.

— Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе піднявся з місця дещо по-панібратськи.

— Справді? — сказав Волков. — Ах, справді! Пробачте! — Поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. — В спортовому авті, яке сполохало коней,