Люко Дашвар - Мати все

Ліда добре пам’ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.

– Івушко, цього робити не можна… – Почула збентежений голос батька.

– Ти жартуєш, Петю?! – У маминому голосі гартувалася сталь. – Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!

– Але ми не можемо просто заплющити на це очі.

– Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.

– Йому потрібен лікар, – прошепотів тато.

– Я лікар! – відрубала мати.

– Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

– Який діагноз?

Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…

– Що з вашим братом, пані Лідо? – У Зоряниних очах співчуття, у голосі – нотки професійної зацікавленості.

– Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, – усміхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

– Твій брат не хворий, Лідочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

– А який? – прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

– Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… – Глянула на доньку. – Тільки ми… Так, Лідочко?

– Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Ліда ще більше.

І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» – їсть, «спи» – очі заплющує, «сиди» – ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається – ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить – і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися – годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Новенькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

Удома – простіше. Читати навчився – і п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».

– Нащо бабі велосипед? – Ліда йому.

– У діда єдиний варіант вижити – відіслати бабу в далеку путь, – спокійно відповідав Платон.

– Мій хлопчик надзвичайний… – гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.

Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп’я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.

Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати – подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.

Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це – з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з’явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна – егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки – у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій, Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino veritas!

– Він ходив до школи? – спитала Зоряна.

– Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, – кволо відповіла Ліда. – Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все – і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…

– Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? – обережно запитала Зоряна.

– Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… – усміхнулася сентиментально. – Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з’являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.

– Ви…

– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного