Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

class="v">Тим розумом владає він,

Щоб жити, як тварина із тварин.

Та він же чисто коник той цибатий

(Пробачте порівняння це мені):

Не підлетить, а вміє лиш стрибати

Та знай сюрчить в траві свої пісні.

Та у траві іще б якось жилося,

Так ні, притьмом в болото суне носа.

Господь

І вічно скаржишся мені ти!

Невже ж тебе задовольнити

Земля ніколи не змогла б?

Мефістофель

Ні, Господи! На ній одне лихе твориться:

Так люди мучаться,

що жаль на них дивиться, —

Вже проти них і запал мій ослаб.

Господь

Ти знаєш Фауста?

Мефістофель

Він доктор?

Господь

Він мій раб!

Мефістофель

Та раб то раб, а служить по-якому?

І їсть, і п'є він щось не по-земному.

Його думки, на безум хворі,

Ширяють десь в непевній далині.

То з неба б він зірвав найкращі зорі,

То пив би він всі радощі земні;

Та ні земля, ні далі неозорі

Не вдовольнять тієї маячні.

Господь

Він поки що у мороці блукає,

Та я вкажу йому до правди вхід,

Бо знає садівник, як деревце плекає,

Який від нього буде цвіт і плід.

Мефістофель

Та він не ваш, я ладен закладатись!

Дозвольте лиш за нього взятись,

І піде він за мною вслід.

Господь

Я згоден, спробуй його злудить,

Поки живе він на землі;

Хто йде вперед, той завше блудить.

Мефістофель

Спасибі вам; з мерцями справи злі,

Я не люблю тії мороки;

Мені за них миліш здорові, повні щоки;

Я так люблю живих людей,

Як любить кіт живих мишей.

Господь

Що ж, спробуй відірвати духа

Від його першоджерела

І, якщо він тебе послуха,

Зведи його на стежку зла.

Знай, сам ти осоромишся натомість:

В душі, що прагне потемки добра,

Є правого шляху свідомість.

Мефістофель

Свідомість швидко завмира!

Я знаю, в мене певна гра.

А вже коли свого доб'юся,

То матиму утіху немалу:

Нехай тоді плазує у пилу,

Як та змія, моя тітуся.

Господь

Приходь сюди безпечно завше,

На ваш-бо рід не маю ворожди;

А з духів заперечення, лукавче,

Ти був мені найстерпніший завжди.

Людина не всякчас діяльності радіє,

Понад усе кохає супокій;

Потрібен їй супутник ворушкий,

Щоб бісом грав і збуджував до дії.

А ви, справдешні діти Божі,

Любуйте на дива творіння гожі!

Нехай живий і вічно-творчий дух

Ллє скрізь любові світло животворне

І явищ біг, речей минущих рух

Хай думкою безсмертною огорне.

Небо закривається, архангели розходяться.

Мефістофель

До чого ж гарний дідуган!

З ним інколи зустрітися приємно.

І то сказать: такий великий пан

З дияволом обходиться так чемно!

Частина перша

Дія перша

Ніч[18]

Вузька кімната з високим готичним склепінням.

Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.

Фауст

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, —

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, —

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв'язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?

О мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках

Небесний світ — і той зачах!

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів[19] віщий твір

Тобі відкриє таїну.

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в'єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму[20]).

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя

І невмируща юність розлилася…

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути,

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!»

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,[21]

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту