Анрі Шарр'єр - Метелик

у вічі й ніби каже: «Цей добре одягнений пан дуже легко розпоряджається людським життям».

Я знов обертаюся до директора й дивлюсь на нього. Йому здається, що я хочу щось сказати.

— А вам що, не подобається таке рішення? — питає він. — Що ви на нього скажете?

— Нічого не скажу, пане директоре, — відповідаю я. — Хотілося б тільки плюнути на вас, але я не зроблю цього — мені шкода слини.

Мої слова так приголомшують його, що він червоніє і в нього відбирає мову. І тут старший наглядач кричить до своїх підлеглих:

— Виведіть цього мерзотника й добряче полікуйте його! Сподіваюся, за годину він повзатиме навколішки й проситиме пробачення. Ми його провчимо! Я примушу тебе лизати мої черевики — не тільки верх, а й підметки! Візьміть його і дайте йому доброго чосу.

Двоє охоронців викручують мені праву руку, а ще двоє — ліву. Я лежу ницьма на підлозі з піднятими до лопаток долонями. Мені надягають наручники із затискачами, що стягують докупи вказівний палець лівої руки з великим пальцем правої. Старший наглядач підводить мене, мов тварину, за чуба з підлоги й ставить на рівні.

Мабуть, нема потреби розповідати, що вони зробили зі мною. Досить сказати, що мої руки були в наручниках за спиною одинадцять днів. Я завдячую життям Батонові. Щодня він кидав до карцеру скибку хліба, але із закутими руками я не міг його їсти. Мені навіть не вдавалося притиснути скибку головою до грат і відкусити від неї. Але Батон не дав мені померти з голоду, він почав кидати хліб невеличкими шматочками. Ногою я згортав їх докупи, лягав долілиць і їв, як собака. Кожен шматочок я добре пережовував, щоб нічого не пропало.

Коли на дванадцятий день мені зняли наручники, я побачив, що залізо вп’ялося в моє тіло, а подекуди на наручниках залишилася шкіра. Старший наглядач злякався, до того ж від болю я знепритомнів. Мене вернули до притомності, повели в медпункт і промили рани перекисом водню. Санітар зажадав, щоб мені зробили протиправцевий укол. Руки мої не рухалися в суглобах і не поверталися до нормального положення. Півгодини їх натирали камфорною олією, і аж тоді я випростав їх уздовж тіла.

Мене знову повели до карцеру, де старший наглядач, побачивши одинадцять скибок хліба, сказав мені:

— Зараз ти бенкетуватимеш! Але, дивна річ, ти не дуже й схуд після одинадцятиденного посту…

— Я пив багато води.

— Ага, розумію. Тепер багато їж і набирайся сили, — сказав він і пішов.

Сердешний йолоп! Він певен, що я одинадцять днів нічого не їв, і тепер йому хотілося б, щоб я нажерся за один раз і помер від пересичення. Та він прорахувався.

Увечері Батон приносить мені тютюну й паперу. Я довго курю, випускаючи дим у грубку, яку, звісно, ніколи не топлять.

Трохи згодом я стукаю до Жюло. Він теж гадає, що я одинадцять днів не їв, і радить мені починати їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, щоб якийсь негідник не підслухав мене. Рука Жюло в гіпсі, але він не занепав духом і вітає мене з тим, що я витримав нелегке випробування.

За його словами, партія в’язнів для відправки на каторгу скоро буде готова. Санітар сказав йому, що вже надійшли ампули з вакциною для щеплень каторжанам. Звичайно, її доставлять сюди за місяць раніше. Жюло запитує мене, чи зберіг я свою капсулу, — це велика необачність з його боку.

Так, я її зберіг, але що я робив, аби врятувати своє багатство, того не описати. У мене в прямій кишці страшні рани.

Через три тижні нас виводять з карцеру. Що сталося? Видають мило й посилають митися під чудовий теплий душ. Я відчуваю, що повертаюся до життя. Жюло сміється, як хлопчик, а П’єро Бовдур аж промениться радістю.

Ми щойно вийшли з карцеру й не знаємо, що діється у в'язниці. Перукар не схотів відповісти на моє кинуте пошепки запитання: «Що нового?»

Якийсь незнайомець із бридкою пикою каже мені:

— Здається, вони помилували тих, кого замкнули в карцері. Мабуть, сюди має приїхати інспектор, і вони його бояться. Головне — ми живі!

Нас розводять по звичайних камерах. Ополудні в своєму першому за сорок три дні гарячому супі я знаходжу тріску, на якій написано: «Від’їзд через тиждень. Завтра щеплення».

Хто надіслав мені ту звістку?

Я так ніколи про це й не дізнався. Звісно, нас попередив хтось із в’язнів. Він знає: якщо про це довідається один із нас, то повідомить усіх. Звичайно, до мене його послання потрапило цілком випадково.

Я швидко відстукую до Жюло: «Передай далі».

Цілу ніч я чую перестук. Але сам уже не стукаю.

Мені дуже добре в моєму ліжку. Я більше не хочу мати прикрощів. Повернення до карцеру не обіцяє нічого доброго. Особливо тепер.

Зошит другий

ДОРОГА НА КАТОРГУ

Сен-Мартен-де-Ре

Увечері Батон передає мені три сигарети «Голуаз» і папірець, на якому я читаю: «Метелику, я знаю, ти поїдеш звідси з добрими спогадами про мене. Я наглядач, але намагаюся завдавати в’язням якомога менше лиха. Я згодився стати наглядачем, бо в мене дев’ятеро дітей, і я хочу, щоб мене якнайшвидше помилували. Прощавай. Хай тобі щастить. Корабель з каторжанами відпливає післязавтра».

І справді, наступного дня в коридорі дисциплінарного відділення нас поділили на групи по тридцять чоловік.

Фельдшери, що прийшли з Кана, зробили нам щеплення проти тропічних хвороб. Кожному ввели по три види вакцини й видали по два літри молока. Дега стоїть біля мене. Він про щось розмірковує. Ніхто з нас уже не мовчить, бо ми знаємо: після щеплення до карцеру нас не посадять. Ми нишком гомонимо під самісіньким носом у наглядачів, а ті при міських фельдшерах навіть не наважуються нам щось сказати.

— Чи вистачить у них поліційних фургонів, аби вивезти всіх нас разом? — звертається до мене Дега.

— Гадаю, ні.

— Сен-Мартен-де-Ре досить далеко, і якщо вони перевозитимуть по шістдесят чоловік за день, то це триватиме десять днів. Адже нас тут чоловік шістсот, не менше.

— Головне — пройти щеплення. Це означає, що ми потрапили до списку тих, кого повезуть на каторгу. Тримайся, Дега, починається другий етап. Покладайся на мене, а я покладатимусь на тебе.

Він задоволено дивиться на мене своїми блискучими очима, кладе мені руку на плече й каже:

— На життя і на смерть, Метелику.

Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах.