Богдан Йосипович Чалий - Сто пригод Барвінка та Ромашки

тютюн полоти!

Що це ще за новина?

Ми сильніші чи вона?

Слід було їй дати віллу.

Ще й нову машину білу,

Одягти її в нейлон.

Дать цукерок на мільйон.

Отоді б ми і Ромашку

Підпрягли в свою упряжку.

Та нікуди не втече —

Позмагаємось іще!

Як забуде свій город.

Вам найвища з нагород.

— Тільки так!

— А де ж Барвінок?

— Скаче верхи без зупинок,

Навіть буря не спиня

Довгоногого коня.

— Де він зараз?

— Десь тут близько...

— Залучити б і хлопчиська

До бамбукових рядів!

Та Тхоряка не зрадів.

Він зітхнув, закрив очиці.

Невдоволення на пиці.

А принцеса молода

Вже не плаче, не рида.

Аж завмерла, аж не дише:

— Розшукайте їх скоріше!

Раптом в закутку, де трон.

Гучно дзенькнув телефон.

Узяла принцеса трубку.

Прикусила нижню губку.

Потім в трубочку: —Ал-ло!

Ніжне личко розцвіло. —

Ой, Барвінок просить тата.

Дзвонить поряд, з автомата.,

Трубку вихопив із рук

В Цикломени цар Бамбук.

Притулив її до вуха.

Голосок Барвінків слуха.

Потім каже: — Гостю мій.

Перепустка — в прохідній!

Цикломена звеселіла,

Стала ніжна, стала мила.

А Тхоряка затремтів.

Простогнав: — До всіх чортів!

Ваша... ве-ве-ве-височність!

Це ж велика безтурботність...

Цей... бе-бе... куди не кинь...

Ме-ме-ме... троянський кінь.

Вибухівка, шабля, порох —

Цей Барвінок..,

Він же ворог!

Щигля дав Тхору Бамбук,

Аж пішов луною гук.

Дати другого не встиг —

Став Барвінок на поріг.

Каблучками цоки-цоки,

Крок рішучий, руки в боки.

Гордий стан, рішучий зір,

Шапка-бирка набакир.

Біля трону зняв перчину,

Уклонився чин по чину.

— Хто тут цар?

Здається, ви.

Дядько з поглядом сови?

Я — Барвінок з Диво-краю,

Мандрівник. Знання збираю.

Я й Ромашка... Ми за мир.

Але цей поганий звір...

Глянув хлопчик на Тхоряку,

Той відчув на серці мряку.

— Ти, Тхоряко, ти — змія!

Де Ромашечка моя?

Цар за плечі взяв Барвінка:

— Не кувікай, наче свинка.

Не стрибай на нас, як рись,

А спочатку — розберись.

Знай же все. Твоя Ромашка

Не вбивалася так важко.

Їй сподобалося в нас,

Полюбила Тулумбас.

Прижилася тут чудово.

Аж забула рідне слово.

Вічне літо, вічний сад, —

Їй не хочеться назад!

Закричав Барвінок: — Царю,

Не кажіть таке, бо вдарю!

У Ромашки на чолі

Сяйво рідної землі!

Ця не зрадить. Не повірю

Ні тобі, ні цьому звірю!

Де Ромашка, де Будяк,

Найбридкіший з гультіпак? —

Підстрибнула Цикломена:

— Як сказав! Класична сцена!

Пан Барвіночку, спочинь.

Бо надворі гарячінь.

Не турбуйся про Ромашку,

Скинь шапчину, скинь тільняшку.

Відшукається дівча.

Чи давно ти грав в м’яча?

— У м’яча... забувся майже.

— Коли хочеш... то тримай же! —

І помчав на хлопця вскач

Величезний жовтий м’яч.

Де він взявся, чи не сон це?

Променистий, наче сонце,

Витівний, немов циркач.

Величезний жовтий м’яч!

Налетів він на Барвінка,

І відбив його хлопчинка.

Цар ударив по м’ячу —

М’яч угору дав свічу.

Цикломена скік та хлоп

І м’ячем Тхоряку в лоб.

Засміявся цар лукаво:

— Бачиш, з нами як цікаво!

А в світлиці під столом

Враз намітився пролом.

Мов сокирами. Терміт

Пробивав Ромашці хід.

Проминувши охорону.

Вийшла дівчинка з-за трону.

Біля царського плеча Пролунало: —

Кинь м’яча!

Значить, ось де наш соколик! —

Покотився м’яч під столик.

Цар ще більш позеленів.

Дав Тхоряці штурханів.

Тут зчинив Барвінок галас:

— Відшукалась! Відшукалась!

Здрастуй, дівчинко! Ура!

Ну, Ромашко, нам пора!

Він Ромашку взяв за ручку.

І крутнув на дверях ручку.

Та навстріч йому — ножі

Спрямували сторожі.

Цар надувся, випнув груди:

— Не пущу я вас нікуди!

Поростете при мені

У вазонах, на вікні.

Хлопчик вигукнув: — Сваволя!

— А буває й гірша доля! —

Прогримів лихий Бамбук. —

Більше знатимеш наук!.. —

Хлопчик вигукнув: — Повстанці,

Десь увечері чи вранці... —

Засміявся цар Бамбук

І поклав стрілу на лук.

— Та коли б я ліг в багаття.

Обгоріло б тільки плаття.

Насмішили, диваки!

Царюватиму віки!

Знай, Барвінку, й ти, дівице.

Єсть у мене таємниця.

Я — нащадок чаклуна.

Я — сильніший за слона.

Заганяти в мене кулі —

Ніби щигля дать акулі.

На ось лука, і звідсіль

Ти мені у око ціль.

Ухопив Барвінок лука

І стрільнув царя Бамбука.

Глухо тенькнула стріла.

Царське око протяла.

Цар сміється: — Недолуге!

На стрілу. Смали удруге! —

Знову тенькнула стріла.

Мов крізь тінь якусь пройшла.

Цар сміється: — Зрозуміло?

Я — чаклун. Ромашко мила.

Лиш один дурний оракул

Провіщав мені біду

В ту хвилину, як затьохка

Соловей в моїм саду.

Але кожному відомо.

Що співає він лиш дома.

А у нас він — мов німий!

Цар крутнувся, наче змій.

Глухо вдарив у долоні,

І, вгодовані, мов коні.

Вбігли кактуси-бійці,

Меч у кожного в руці.

Поміж тими сторожами

Бовванів Будяк з ножами.

І з Ромашки дурень цей

Не відводив злих очей.

Цар гукнув: — Тягніть лопати!

Цих... туристів... прикопати..

Наберіть землі в мішки,

На веранді є горшки,

Хай посидять у вазоні.

Та поставте на осонні.

Де сухіш і гарячіш.

Ну, беріть їх, та хутчіш!

Як Барвіночок не бився,

У вазоні опинився.

Подорожники малі

Аж до пояса в землі.

Це не жарти і не смішки.

Як землею скуті ніжки.

Цикломена знову в плач.

Сльози капають на м’яч...

IX

На веранді — люта спека.

Пити, пити... хоч півдека...

Та, розбійнику, не жди.

Не проситимем води!

Взявши кружку превелику.

Тхір поволі миє пику.

Цар на кучері свої

Ллє холодні ручаї.

Лиш надвечір царська дочка

Їм дала по півковточка,

Як лишилася сама.

Облила їх крадькома.

Але ось повечоріло,

В небі хтось розлив чорнило,

У пітьму поринув сад.

Чути квітів аромат.

Впала місячна доріжка.

Цар Бамбук уклався в ліжко.

Задзвеніла тепла ніч.

Полилася тиха річ:

— Бач, поснули лиходії!

Що робить? Нема надії!

— Так, Ромашко, не кажи.

Смуток вузликом зв’яжи.

Може, скоро й порятунок.

Пам’ятаєш про дарунок.

Вузлик діда Гарбуза?

Бач, і висохла сльоза!

— Чи зберіг ти насінинки?

— До останньої зернинки!

— Де ж вони?

— Не при мені.

У тороках, на коні.

— Глянь-но, — мовила Ромашка,

Біля нас, на вітах, — пташка.

Соловейко, це не ти?

Відгукнися