Роберто Сав'яно - Ґоморра

— Одного разу вони вже спробували нас замочити.

— Хто — вони?

Мені хотілося витягнути з нього пояснення — від самого початку.

— Ті, хто не хоче, щоб китайці навчилися працювати у сфері високої моди. Ті, хто хоче тільки купувати в Китаї тканину — і більше нічого.

Я не зрозумів. Я просто нічого не зрозумів. У розмову втрутився Цзян у своїй звичній заспокійливій манері:

— Паскуале допомагає нам навчитися виробляти високоякісну одіж, яку нам досі не довіряють. А у нього ми навчимося, як це робити.

Після цього пояснення Мінотавр спробував виправдати наявність пістолета:

— Ну… якось один з них вискочив, бачите, отам — посеред майдану, і стрільнув по нашому авто. Кулі потрапили в двигун та двірники на склі. Якби вони захотіли, то грохнули б нас, це однозначно. Але то було лише попередження. Втім, якщо вони іще раз спробують, то цього разу я готовий.

Мінотавр пояснив, що найкращий спосіб керувати машиною — це їхатй, затиснувши пістоль між ногами. Якщо покласти його на панель, то втрачаєш час — поки простягнеш руку, поки схопиш за руків’я… Дорога до Терціньйо круто вела вгору, і я відчув, як засмерділо зчеплення. Я боявся не стільки автоматної черги, скільки того, що двигун різко заклинить, машина сіпнеться, і пістоль стрельне прямо в яйця Мінотавру. Та все ж поїздка обійшлася без пригод. Як тільки авто зупинилося, Цзян вийшов і відкрив багажник. Звідти вибрався Паскуале, схожий на скручену косметичну серветку «Клінекс», що сама намагається вирівнятися. Він підійшов до мене і сказав:

— Кожного разу та ж сама історія. Навіть нелегальні емігранти — і тим доводиться легше… Втім, це добре, що вони не бачать мене у машині, інакше…

І Паскуале полосонув пальцем по горлянці. Фабрика, куди ми приїхали, була велика, але не величезна. Колись Цзян мені вже розповідав про неї з гордістю в голосі. Вона належала йому, але містила дев’ять міні-фабрик, чиїми власниками були іще дев’ять китайських підприємців. Усередині було як на шахівниці: кожна фабрика мала свій квадрат зі своїми робітниками та верстатами. Кожній компанії Цзян виділив таку ж саму площу, як і фабрикам у Лас-Веґасі, а контракти розігрувалися на аукціонах за тим самим методом. Він прийняв рішення не брати на роботу дітей, а робочі зміни організував так само, як і на італійських фабриках. Слід зазначити, що коли ці китайські підприємства виконували замовлення для інших компаній, то вони не брали Гроші готівкою наперед. Коротше кажучи, Цзян уже ставав серйозним гравцем у бізнесі італійської моди.

Китайські фабрики в Китаї конкурували з китайськими фабриками в Італії. В результаті Прато, Рим та китайські квартали в багатьох місцевостях Італії зазнавали великих збитків. Свого часу вони розвивалися стрімкими темпами — тим болючішим стало теперішнє падіння. Китайським фабрикам в Італії залишився один шлях порятунку: вони мали самі стати фахівцями високої моди, здатними виробляти товари найвищого ґатунку. Вони мали навчитися в італійців, у власників фабрик Лас-Веґаса, з постачальників дешевого барахла перетворитися на надійних постачальників відомих фірм на Півдні Італії. Вони мали витіснити італійські підпільні фабрики, вивчити їхню логіку мислення, їхню мову і захопити їхній виробничий простір. Вони мали виконувати ту ж саму роботу за трохи менші гроші та за трохи меншу кількість часу.

Паскуале витягнув зі своєї валізи тканину: то була заготовка плаття, яке він мав викроїти та зшити на своїй фабриці. Натомість він зробив це тут, на столі, перед об'єктивом відеокамери. Його зображення передавалося на екран, що висів позаду. Він розповідав, а дівчина з мікрофоном перекладала китайською. Це був його п’ятий урок.

— Особливу увагу слід звертати на шви. Шов має бути легким, але помітним.

Китайський трикутник: Сан-Джузеппе Везувіано, Терціньйо, Оттавіано, Центр китайського одежного бізнесу. Все, що зараз відбувається в китайських спільнотах в Італії, спершу трапилося в Терціньйо. Перший виробничий цикл, перші високоякісні товари і — перші вбивства. Саме тут убили Ван Діньцзима. Це був сорокарічний іммігрант, що приїхав з Рима на вечірку, організовану іншими китайцями. Вони запросили його на неї, а потім вистрелили в голову. Ван був «змієголовом», тобто розвідником. Він мав зв’язки зі злочинними картелями в Пекіні, котрі організовують нелегальне ввезення китайців до Італії. Займаючись контрабандою людей, змієголови часто сваряться зі своїми клієнтами. Вони обіцяють певну кількість «голів», а потім не виконують обіцянок. Як убивають наркоділка, що приховує частину виручки, так убивають і змієголова, який недопостачає свій товар — людські істоти. Але гинуть не лише члени мафії. На дверях фабрики висить фото дівчини. Гарненьке личко, рожеві щічки, а очі такі темні, що здаються намальованими. Це фото висить там, де традиційно можна побачити фото Мао Цзедуна. Але це — фото Чжан Цзянбі, вагітної дівчини, яку вбили кілька років тому. Вона колись тут працювала. Один місцевий механік її вподобав. Якось вона йшла повз його майстерню. Йому сподобалося побачене, і він вирішив, що це — достатня підстава, щоб оволодіти дівчиною. Китайці працюють як ішаки, вони ходять так тихо, як повзають змії, вони тихіші за глухонімих, їм не дозволяється опиратися або проявляти власну волю. Саме така аксіома сидить у свідомості кожного або майже кожного. Але Чжан стала опиратися. Коли До неї наблизився механік, вона втекла, але заявити на нього в поліцію не могла. Бо Чжан опинилася в Італії нелегально і тому мусила залишатися невидимою і нечутною. Наступного разу механік і чути не хотів про відмову. Він дубасив дівчину руками та ногами доти, поки вона не зомліла, а потім перерізав горло і вкинув труп у глибокий колодязь, де він пролежав багато днів, розбухнувши від води. Паскуале дізнався про цю історію і страшенно засмутився. Кожного разу, коли він приїздив давати китайцям уроки, він обов’язково підходив до брата цієї дівчини, питався, як той ся має і чи потрібно йому що-небудь. І завжди чув одну й ту саму відповідь: «Дякую, мені нічого не потрібно».

Ми з Паскуале потоваришували. Про тканини він розповідав як пророк, а в одежних крамницях проявляв надзвичайну прискіпливість та перебірливість. З ним неможливо було вийти на прогулянку, бо він неодмінно зупинявся перед кожною вітриною і починав критикувати крій жакетки або вмирав від сорому за якогось кравця, що спорудив таку жахливу сорочку. Він міг передбачити тривалість ринкового життя якогось конкретного стилю брюк, курток чи плаття, а також точну кількість разів прання, яку витримає та чи інша тканина, перш ніж почне «сідати». Паскуале ввів мене у складний світ тканин. Я