Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

блискучого револьвера, — перебив Френк. — Ось стривай, я розповім тобі, як воно було. Позавчора я приплив човном до берега материка. Тільки-но я ступив на землю, як на мене напалася найвродливіша в світі дівчина й потягла в чагарі. Можна було думати, що вона хотіла або з'їсти мене, або ж одружитись зі мною. Я не знав, що саме. І перше, ніж я міг домізкуватися, вона сказала мені кілька не дуже приємних компліментів щодо моїх вусів, а далі револьвером погнала мене назад до човна. До того вона звеліла мені забути все й ніколи не повертатись або щось таке.

— А де саме це було? — спитав Генрі з хвилюванням, якого Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив.

— З того боку лагуни Чірікві, — відповів він. — Мені сказали, що то садиба родини Солано і що вони там усі кусючі, як перець. І таки так. Я не все ще тобі розповів. Ось послухай. Насамперед вона потягла мене в чагарник і образила мої вуса, далі витягла револьвера й погнала мене до човна, а ще далі зажадала пояснень, чому я не поцілував її. Чи можеш ти тут що второпати?

— І ти її поцілував? — спитав Генрі, мимохіть стискаючи руку в кулак.

— А що може вдіяти бідний чужоземець у чужій країні? Я на хвильку пригорнув до себе гарненьку дівчину…

За мить Френк схопився на йоги й затулив рукою щелепу, встигнувши відбити нещадний удар кулака Генрі,

— Я… я перепрошую, — промимрив Генрі, схиляючись на стародавню морську скриню. — Я шалений і знаю про це, та тільки ж нехай мене повісять, якщо я дозволю…

— Ти знову своєї, — докірливо перебив мову йому Френк. — Ти такий самий навіжений, як і всі в цій навісній країні. Тільки що перев'язував мені розтрощену голову, а тепер уже хочеш сам її розбити. Такий самий скажений, як та дівчина, що по черзі то цілує, то штовхає тебе в груди револьвером.

— Маєш рацію, шквар, я заслуговую на це, — скорботно погодився Генрі, але мимоволі знову скипів: — Чорт би тебе забрав, таж то була Леонсія!

— Ну й що з того, що Леонсія, чи Мерседес, або Долорес? Хіба ж я під загрозою револьвера не міг поцілувати вродливу дівчину? І за це треба, щоб якийсь острівний голодранець у брудних парусинових штанях хотів зняти йому голову з пліч?

— Коли вродлива дівчина заручена з голодранцем у брудних парусинових штанях…

— Невже ж ти хочеш мені сказати?.. — похопився Френк.

— Так, зазначеному голодранцеві не дуже приємно слухати, що його кохана цілує іншого голодранця із шхуни підозрілого ямайського негра, якого вона доти зроду не бачила, — закінчив речення Генрі.

— Вона гадала, що це ти, — задумливо мовив Френк, починаючи дещо розуміти. — І я не серджуся, що ти скипів, хоч мусиш сам визнати, що вдача в тебе погана. Ще вчора ти хотів відрізати мені вуха…

— Твоя вдача, Френку, не краща. Як ти, коли лежав піді мною, напосідався, щоб я їх неодмінно відрізав? Ха-ха-ха!

Юнаки засміялись від щирого серця.

— Це вдача старого Моргана, — сказав Генрі. — Він завжди був кусючий, як перець.

— Але не такий, мабуть, як ті Солано, що з ними ти хочеш породичатися. Бо вони майже всі прибігли на берег і частували мене пострілами з рушниць, коли я від'їздив. А твоя Леонсія витягла свою пукавку й погрожувала бороданеві, мабуть, своєму батькові, що продірявить йому груди, якщо він не перестане стріляти в мене.

— Авжеж, то був її батько, сам старий Енріко, — вигукнув Генрі. — А решта хлопців — її брати.

— Гарні голуб'ята! — засміявся Френк. — А чи не думаєш ти часом, що коли ти ввійдеш по одруженні до цієї мирної родини, тобі припаде на долю занадто нудне та одноманітпе життя? — Він спішився, захоплений новою думкою. — До речі, Генрі, якщо вони всі гадали, що то був ти, а не я, чого ж вони хотіли тебе вбити? Чи твоя шорстка Моргаиова вдача зачепила чимось родичів твоєї майбутньої дружніш?

Генрі поглянув на нього, немов змагаючись із самим собою, а потім відповів:

— Не знаю вже, як і сказати. Воно справді паскудна штука, і мою вдачу слід було б лаяти. Я посварився з її дядьком. Він був наймолодшим братом її батька…

— Був? — значуще спитав Френк.

— Авжеж, був, — кивнув головою Генрі. — Тепер його вже нема. Звали його Альфаро Солано, і натуру він теж Мав препогану. Вони кажуть, що походять від іспанських Конквістадорів і тому пишаються, як індики. Альфаро заробив чимало грошей на продажу цінної деревини і нещодавно посадив величезну плантацію цінних порід дерев на березі моря. Якось ми посварилися. То сталося в містечку Сан-Антоніо. Мабуть, то було тільки непорозуміння, хоч я й тепер вважаю, що він не мав рації. Він завжди шукав приключки посваритися зі мною, бо, бачиш, не хотів, щоб ми з Леонсією одружились. Ну от і сталося. Почалось усе в пулькерії[5]. Альфаро хильнув мескалю [6] трохи більше, ніж треба. Він перший образив мене. Нас довелося розбороняти й повідбирати рушниці. Але ми заприсяглися вбити один одного. Усе лихо в тому, що наша суперечка й наша присяга мали забагато свідків. А за дві години комісар і два поліцаї застали мене над трупом Альфаро на околиці міста. Його вбито ножем у спину, і я, йдучи до берега, спіткнувся об його тіло. Що я міг сказати? Нічого! Всі знали про нашу суперечку, погрози помститись, а менше, ніж за дві години, мене знайдено коло теплого ще трупа. Відтоді я не бував у Сан-Антоніо, а тікаючи звідти, звісно, не барився. Альфаро був дуже відомий, знаєш, такий зух, яких люблять люди. Їх ніхто б не переконав улаштувати бодай спробу суду наді мною. Всі жадали моєї крові, і я швидко накивав п'ятами.

Незабаром, коли я був уже в Бокас-дель-Торо, посланець від Леонсії приніс мені мою обручку. Ось як стоїть справа. Я почував себе препогано. І, не наважуючись повернутись туди, де Солано й решта населення прагнули позбавити мене життя, приїхав сюди вдавати з себе пустельника і порпатись у землі заради Морганових скарбів… Але я й досі ще не знаю, хто загнав ножа Альфаро. Знайшовши вбивцю, я міг би виправдатись перед Леонсією і всіма Солано, а тоді, безперечно, і одружився б із нею. Тепер, коли, все вже минуло, я мушу визнати, що Альфаро був гарний хлопець, хоч і втрачав самовладу з першої ж чарки.

— Ясно, як день! — промурмотів Френк. — Немає нічого дивного, що