Льюїс Керрол - Аліса в Країні Чудес

до себе, — як вони всі тут люблять сперечатися!" Лакей-Жабун, схоже, вирішив, що саме час повторити своє зауваження на інший лад. — Я сидітиму тут, — сказав він, — вряди-годи, день у день... — А що робити мені? — запитала Аліса. — Що завгодно, — відповів Жабун і засвистав. — Ет, що з ним балакати! — розпачливо подумала Аліса. — Він же дурний, аж світиться! — і вона штовхнула двері й переступила поріг. У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані — з усього видно, юшку. — Їхня юшка явно переперчена! — сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом. Навіть їхнє повітря — і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку. — Чи не сказали б ви мені ласкаво, — трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, — чому ваш кіт такий дурносміх? [57] — Бо він — чеширський!* — пояснила Герцогиня. — Ох ти ж порося! Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі: — А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися. — Коти із графства Чешир сміються на весь шир, — сказала Герцогиня. — Майже всі. — Я таких котів ще не бачила, — чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася. — Ти ще багато чого не бачила, — сказала Герцогиня. — Це зрозуміло. Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля й доти ревма ревло, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо. — Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! — кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. — Ой, просто в ніс! Бідний носик! У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа. *3а часів Керрола часто казали: "посміхається, як чеширський кіт". Походження цієї приказки невідоме. Існують, проте, дві версії її походження. Згідно з першою, у графстві Чешир (де, до речі, народився Керрол) якийсь невідомий маляр малював над дверима таверн левів, які посміхалися. Згідно з другою, чеширським сирам колись надавали форму усміхнених котів.[58] — Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, — хрипким басом сказала Герцогиня, — земля крутилася б куди шпаркіше. — Ну й що б це дало? — зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. — Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж... — До речі, про ніж! — сказала Герцогиня. — Відтяти їй голову! Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова повз вуха і знай собі помішувала юшку. Тож Аліса докінчила: — ...ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години... чи, може, на дванадцять?.. — О, дай мені спокій! — урвала її Герцогиня. — Зроду не терпіла арифметики! Вона завела щось наче колискову і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка. Бурчи, кричи на немовля*, Лупи його, як чхає, Що те чхання нам дошкуля, Маля прекрасно знає... Хор (З участю кухарки та маляти): Гу! Гу! Гу! *Оригіналом для цієї пародії послужив вірш невідомого автора, основна думка якого криється в словах: "Плекай малесеньке дитя 3 любов'ю і терпінням".[59] Співаючи другу строфу, Герцогиня не переставала несамовито трясти немовля, а воно, сердешне, так репетувало, що Алісі нелегко було розібрати слова: Бурчу, кричу на немовля, Луплю його, як чхає. Нехай маля не дошкуля — До перчику звикає! Хор: Гу!Гу!Гу! — Тримай! — крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. — Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет! І вона хутко вийшла. Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила. Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки ("Достоту, як у морської зірки", — подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося. Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося), і вийшла з ним на свіже повітря. — Якщо його звідси не забрати, — подумала Аліса, — то вони напевне його приб'ють, — як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж? [60] Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^. — Не рохкай, — сказала Аліса. — Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб! Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався. "А може, то воно так схлипує?" — подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!.. — Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, — поважно мовила Аліса, — я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі! Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло — важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки. Вона вже починала хвилюватися — ото буде клопіт із цим чудом удома! — коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя. Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу. — З нього виросла б страх яка бридка дитина, — подумала Аліса. — А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне. [61] І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", — подумала вона), і раптом здригнулася з