Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

Дядько Бенджамін пішов, надзвичайно з себе задоволений.

Кузина Стіклс ухопила Times, як тільки Валансі повернулася додому, але не спитала про листи. Місіс Фредерік спитала б, але її уста були запечатані. Валансі втішилася цим. Якби мати спитала, чи були якісь листи, Валансі довелося б зізнатися. Тоді мусила б віддати лист, матір і кузина Стіклс прочитали б його, — і її таємниця розкрилася б.

Її серце дивно стукотіло, коли вона піднімалася нагору, отож мусила кілька хвилин посидіти біля вікна, перш ніж розпечатала листа. Почувалася винною та обманщицею. Досі вона не затаїла жодного листа перед матір’ю. Місіс Фредерік читала кожен лист, який вона писала чи отримувала. Валансі було байдуже — вона не мала чого приховувати. А тепер — МАЄ. Не можна дозволити, щоб хтось бачив цього листа. Але, коли вона відкривала листа, її пальці тремтіли, від усвідомлення власної гріховної та недочірньої поведінки, а ще, може, трішки й від страху. Вона цілком певна, що з її серцем нічого серйозного, та як знати…

Лист від доктора Трента був схожий на свого автора — без прикрас, шорсткий, відвертий і небагатослівний. Доктор Трент ніколи не вдавався до натяків. «Люба міс Стерлінг», — а потім сторінка чіткого твердого письма. Валансі здалося, що вона прочитала його, тільки глянувши. Лист впав їй на коліна, вона зблідла, наче примара.

Доктор Трент повідомляв їй, що у неї дуже небезпечне тяжке захворювання серця, — стенокардія, вочевидь, ускладнена аневризмою — що це таке? — причому на останній стадії. Він недвозначно пояснив, що нічого зробити не можна. Якщо вона буде дуже турбуватися про себе, то зможе прожити ще рік, але кожної миті може й померти — доктор Трент не завдавав собі праці, вживаючи евфемізми. Їй слід бути обережною, уникати будь-яких хвилювань і будь-яких фізичних зусиль. Їсти й пити помірковано, не бігати, уникати підйомів вгору хоч би по сходах. Будь-яке раптове потрясіння або шок можуть бути смертельно небезпечними. До листа додавався рецепт — їй треба було купити ліки і вживати їх під час нападу. Щиро ваш Г.Б.Трент.

Валансі довго сиділа біля вікна. Світ надворі потопав у сяйві весняного пополудня, — небо чарівно-синє, вільний вітерець приносив пахощі, там, де закінчувалися вулиці, здіймалася м’яка мила імла. На залізничній станції гурток молоденьких дівчат чекав на поїзд, вона почула їх веселий сміх, коли вони щебетали і жартували. Поїзд загудів, прибуваючи, тоді ще раз — від’їжджаючи. Але все це було неістотним. Істотне тільки одне: їй залишився рік життя.

Втомившись сидіти біля вікна, Валансі лягла на ліжко, втупившись у тріщини на вицвілій стелі. Дивне оніміння, наче наслідок страшного удару, охопило її. Вона не відчувала нічого, окрім безмежного подиву та недовіри, — хоча не мала сумніву, що доктор Трент знає свою справу і що вона, Валансі Стірлінг, яка ніколи не жила, невдовзі помре.

Коли вдарив гонг, кличучи до вечері, Валансі встала і механічно, за звичкою, пішла вниз. Вона дивувалася, що їй так довго вдалося пробути наодинці. Але, звісно, зараз мати не звертала на неї уваги — Валансі була їй за це вдячна. Вона подумала, що сварка через трояндовий кущ була, як висловилась би сама місіс Фредерік, дарунком Провидіння. Їсти Валансі не могла, але місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали це проявом слушного розкаяння, тому ніяк не коментували такий брак апетиту. Валансі змусила себе проковтнути горнятко чаю, а потім сиділа й дивилася, як їдять інші, з дивним відчуттям, наче з того часу, як вони спільно сиділи за обіднім столом, проминули довгі роки. Внутрішньо вона усміхалася, подумавши, що за гармидер могла б влаштувати, якби захотіла. Досить було просто сказати їм про зміст листа доктора Трента — і здійнялася б така метушня, наче — гірко подумала Валансі — вони справді хоч дрібку переймаються мною.

— Нині докторова Трентова господиня дістала від нього листа, — озвалася кузина Стіклс так раптово, що Валансі аж підскочила. Чи ж справді думки носяться в повітрі? — Містер Джадд говорив з нею в місті. Кажуть, що його син вийде з того, але доктор Трент писав, що поїде з ним за границю, як лишень він встане, і пробудуть там не менше року.

— А що НАМ до того, — велично сказала місіс Фредерік. — Це не НАШ лікар. Я, — Валансі здалося, що мати бачить її наскрізь, — не довірила б йому лікувати хворого кота.

— Можна, я піду нагору й ляжу? — слабо сказала Валансі. — Мені… голова мені болить.

— Звідки це в тебе головна біль? — спитала кузина Стіклс, оскільки місіс Фредерік поставила себе поза розмовою. А питання мусило впасти. Валансі не дозволено було страждати на головний біль от так собі, без перешкод.

— Таж тобі ніколи голова не боліла. Чей це не свинка? От, візьми ложку оцту.

— Дурниці! — грубо сказала Валансі, встаючи з-за столу. Зараз вона не переймалася тим, грубо це було чи ні. Вона й так усе життя була чемною.

Якби це було можливим, кузина Стіклс зблідла б. А так — лише зжовкла.

— Чи в тебе не горячка, Досс? Виглядає, що так. Ти йди і просто лягай до ліжка, — промовила кузина Стіклс, виразно стривожена, — а я потім прийду й розітру тобі чоло і карк маззю Редферна.

Валансі обернулася від дверей.

— Ніякої мазі Редферна! — сказала вона.

Кузина Стіклс глянула і зойкнула.

— Що — що ти кажеш?

— Я сказала, що не натиратимусь маззю Редферна, — повторила Валансі. — Огидна липка мастика. Смердить ще гірше, ніж інші мазі. І зовсім не допомагає. Мені треба побути в спокої на самоті, ото й усе.

Валансі вийшла, зоставивши нажахану кузину Стіклс.

— В неї горячка, — це МУСИТЬ бути горячка, — вигукнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік незворушно вечеряла. Неістотно, є у Валансі гарячка чи ні. Валансі провинилася, повівшись зухвало з НЕЮ.

РОЗДІЛ VIII

Тієї ночі Валансі не склепила очей. Лежала у темряві без сну, година за годиною, і думала, думала, думала. Відкриття, яке зробила Валансі, її вразило: вона, та, що боялася майже всього у житті, не боялася померти. Смерть зовсім її не лякала. Зате тепер вона вже не мусить боятися нічого іншого. Бо що досі викликало в неї страх? Винятково життя. Боялася дядька Бенджаміна — бо загрожувало їй убозтво на старість. Але ж тепер вона ніколи не буде старою, яку терплять з милості. Боялася так і зостатися старою панною. Але тепер вона дуже недовго буде старою панною. Боялася матері та всіх рідних, бо мусила жити між ними, а