Ю. Несбе - Леопард

повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.

І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:

— Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».

Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече.

Він потім ще довго не міг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково — неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.

— Він мій, — мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. — Відпустіть його.

Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.

— Одягай штани, Харрі, — мовив Хаген і відвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

— Чи тобі теж було добре?

Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген — до ятки, щоб купити щось попити.

— Тебе часто так перевіряють? — спитала Кая.

— Та щоразу, — відповів Харрі.

— А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.

— Навіть не сумніваюся.

— Чому ж це?

— Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.

— Гадаєш, митники такі упереджені?

— Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

— Ні. — Кая засміялася. — Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти — поліцейський, і пропустити.

— Хіба хтось казав, що вони не знали?

— Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.

— Упізнали. Себто — нечесного поліцейського.

— Справді? — подивувалась Кая.

Харрі поліз за цигарками.

— Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.

Кая кивнула.

— Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.

— Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…

— А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.

Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:

— А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти — помиляєшся.

— Аякже! — пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. — До того ж, завжди. Невже справді вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.

— На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, — тихо промовив він.

— Та це через різницю у часі, босе, — відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.

— Що з вилицею?

— Це довга й нудна історія.

— Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.

— Я гадав, що подав рапорт про звільнення.

— І вже не вперше.

— То мені написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:

— Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.

Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.

— Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.

Голова відділу замовк.

— Веди далі, шефе, не бійся.

— Та вже й не знаю.

Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.

— Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.

— Та знаю, — відповів Хаген. — За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.

— Отже, це вже щось. Бажаю успіху.

— Харрі…

— Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.

— Тобі до снаги…

— Я просто розпався на друзки.

— Склеїмо.

— Beyond repair[20], — відбився Харрі.

— Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.

— Покличте якого-небудь американця.

— Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.

— Мені дуже прикро…

— Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві — молоді жінки…

Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.

— Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.

Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.

— Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.

— Себто? Чого це?

— Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?

Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього