Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

— Я хочу просто, щоб мене відпустили, — сказала вона.

Більше нічого я від неї не добився. Це було жахливо, вона раптом перестала говорити, і я був змушений піти.

І за обідом вона теж не говорила. Я приготував його в зовнішньому підвалі і приніс їй. Але вона майже не їла. Вона знову намагалася залякати мене, щоб я її відпустив, але мене це не влаштовувало.

Після вечері, якої вона також майже не торкнулась, я зайшов і сів коло дверей. Якийсь час вона сиділа й палила, заплющивши очі, немовби я їй заважав.

— Я все обміркувала. Те, що ти мені розповів про містера Синґлтона, — брехня. Не вірю я в це. Він, передусім, не з таких людей. А коли б він і був такий, то він не взяв би тебе до себе на роботу. Він би не влаштував усі ці фантастичні приготування.

Я промовчав. Я не міг на неї дивитися.

— Тут стільки зусиль на це покладено. Увесь цей одяг отам, книжки про мистецтво. Я сьогодні вдень прикинула, скільки це мало б коштувати разом — сорок три фунти.

Вона неначе розмовляла сама з собою.

— Я — твоя полонянка, але ти хочеш, щоб я була щасливою полонянкою. Тут два варіанти: мене тримають тут заради викупу або ви якась банда чи щось у такому дусі.

— Ні, я ж уже казав.

— Ти знаєш, хто я. І, напевне, знаєш, що мій батько — не такий уже багатій. Тож це не заради викупу.

Слухати, як вона міркує, було моторошно.

— Залишається тільки сексуальний мотив. Ти хочеш щось зі мною зробити? — вона уважно дивилася на мене.

Це було запитання. Воно мене шокувало.

— Я зовсім не з таких. Я тебе поважаю. Я зовсім не такий, — я говорив чітко й сухо.

— Тоді ти, напевне, божевільний, — підсумувала вона. — Тільки, звичайно, по-хорошому, такий собі добрий божевільний. То ти визнаєш, що про містера Синґлтона вигадав?

— Я хотів усе зробити м’яко, — відказав я.

— Зробити що? — спитала вона. — Зґвалтування? Убивство?

— Я такого не казав, — відповів я. Здається, вона весь час змушувала мене захищатись. У моїх фантазіях усе завжди було навпаки.

— Навіщо я тут?

— Я хочу, щоб ти була моєю гостею.

— Гостею!

Вона встала, обійшла крісло і, не зводячи з мене очей, обіперлася на його спинку. Вона тепер була без синього джемпера, у темно-зеленому сарафані з шотландки, схожому на шкільну форму, під яким була розстібнута біля горла біла блузка. Її волосся було зібране ззаду в косу. Її прекрасне обличчя. У неї був такий сміливий вигляд. Я чомусь уявив, як вона тихо-тихо сидить на моїх колінах, а я гладжу її м’яке світле волосся, розпущене, як я його згодом побачив.

Раптом я видихнув:

— Я тебе кохаю. Це звело мене з розуму.

Вона відповіла з химерною серйозністю:

— Бачу.

Більше вона на мене не дивилася.

Я знаю, що освідчуватися в коханні — це старомодно, і не збирався саме тієї миті це робити. У моїх мріях це було по-іншому: ми якогось дня дивимось одне одному в очі, відтак цілуємось, а тоді вже мали прозвучати оці слова. Такий собі Ноббі з фінансового корпусу в армії, який добре розумівся на жінках, завжди казав, що ніколи не можна говорити жінці, що ти її кохаєш. Навіть якщо це правда. Якщо вже казати «я тебе кохаю», то жартівливим тоном — він говорив, що в такому разі ти будеш їм цікавий. Треба набивати собі ціну. Головна дурниця тут полягала в тому, що перед тим я разів із двадцять казав собі, що не можна освідчуватись, треба дати подіям розгортатися природно з обох боків. Але коли вона була переді мною, в мене голова йшла обертом і я часто вимовляв те, що не збирався.

Я не хочу сказати, що розповів їй усе. Я розповів їй про роботу в Еннексі, про те, як бачив її, думав про неї, про те, як вона поводиться, ходить, що вона для мене означає; розповів про гроші, про те, що розумів: незважаючи на них, вона на мене й не погляне, — і про свою самотність. Коли я закінчив, вона сиділа на ліжку, дивлячись на килим. Ми мовчали, здається, цілу вічність. Було чути лише гудіння вентилятора в зовнішньому підвалі.

Мені було соромно. Я почервонів як рак.

— Ти гадаєш, що, тримаючи мене тут, ти зробиш так, щоб я тебе покохала?

— Я хочу, щоб ти дізналася, який я.

— Поки я тут, ти для мене лишатимешся викрадачем. Розумієш?

Я встав. Я більше не хотів сидіти тут із нею.

— Зажди, — вона підійшла до мене. — Я тобі пообіцяю. Я все розумію. Відпусти мене. Я нікому не розповім, нічого не станеться.

Вона вперше поглянула на мене по-доброму. Цей погляд казав «повір мені» красномовніше за слова. У її очах грала лагідна усмішка. І цілеспрямованість.

— Ти зможеш. Ми зможемо дружити. Я б тобі допомогла. — Вона дивилася на мене знизу. — Ще не пізно.

Не можу описати, що я відчув, я просто мусив вийти; мені було справді боляче від її слів. Я зачинив двері й пішов. Навіть не сказавши «на добраніч».

Ніхто мене не зрозуміє, всі, певне, подумають, що я був нею захоплений із відомих причин. Іноді, коли я дивився ті книжки до її приїзду, я думав про щось таке чи навіть не знаю як сказати. Тільки коли вона тут з’явилася, змінилося все, я вже не думав про ті книжки, про те, щоб вона мені позувала, — це було мені огидно, а ще тому, що вона так теж викликатиме огиду. У ній було щось таке гарне, що й тебе змушувало поводитися гарно, вона немовби на це очікувала. Я хочу сказати, що коли вона з’явилася тут насправді, все інше здалося огидним. Вона була не така жінка, яку не поважаєш і тому не стежиш за своїми вчинками: вона викликала повагу, і доводилося бути дуже ретельним.

Тої ночі я спав небагато, був шокований тим, що відбувається, що я їй першого ж дня стільки розповів і як вона виставила мене дурнем. Іноді я вже був майже готовий спуститися до неї й відвезти її до Лондона, як вона просила. Я міг би поїхати за кордон. А потім я