Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

думав про її обличчя і косу, яка перекинута трохи вбік і перекручена, як вона стоїть, ходить, про її дивовижні ясні очі. І розумів, що не можу цього зробити.

Після сніданку — цього ранку вона з’їла трохи каші й випила кави, за їжею ми не розмовляли — вона, коли я прийшов, уже вдяглася, але ліжко було застелене не так, як учора, отже, вона в ньому спала. У кожному разі, вона зупинила мене, коли я збирався йти:

— Я хочу з тобою поговорити.

Я зупинився.

— Сідай, — запропонувала вона.

Я сів у крісло біля сходів донизу.

— Ну дивись, це ж божевілля. Якщо ти любиш мене у хоч якомусь справжньому значенні слова, ти не можеш хотіти тримати мене тут. Ти ж бачиш, мені тут погано. Це повітря, я не можу дихати вночі, я прокинулася з головним болем. Я помру, якщо ти мене тут довго триматимеш, — вигляд у неї справді був стурбований.

— Це буде недовго. Обіцяю.

Вона встала біля комода і зміряла мене поглядом.

— Як тебе звати? — спитала вона.

— Клеґґ, — відповів я.

— А ім’я?

— Фердинанд.

Вона кинула на мене швидкий гострий погляд.

— Неправда,[4] — заперечила вона. Я згадав, що маю в кишені новий гаманець, на якому золотом написано мої ініціали, і показав їй. Вона ж не знала, що «Ф» — це Фредерик. Мені завжди подобалося ім’я Фердинанд, дивно, навіть до того, як я дізнався про неї. У ньому є щось іноземне й вишукане. Дядько Дик, бувало, називав мене жартома «лорд Фердинанд Клеґґ, маркіз комашок».

— Це просто такий збіг обставин, — сказав я.

— Люди, мабуть, називають тебе Ферді чи Ферд.

— Тільки Фердинанд.

— Слухай, Фердинанде, я не знаю, що ти в мені бачиш. Я не знаю, чому ти закоханий у мене. Можливо, я б змогла в тебе закохатися деінде. Я… — здається, вона не знала, що сказати, а це було дивно, — Мені справді подобаються уважні, добрі чоловіки. Але я ну ніяк не могла б закохатися в тебе в цій кімнатці, я тут ні в кого не могла б закохатися. Ніколи.

Я пояснив:

— Я просто хотів дізнатися, яка ти.

Весь цей час вона сиділа на комоді і дивилася на мене, чекаючи, як на мене вплинуть її слова. Тож я відчував підозру. Я знав, що це випробування.

— Але ж не можна викрадати людей, просто щоб дізнатися, які вони!

— А я дуже хочу знати, яка ти. У мене не було такого шансу в Лондоні. Я не розумний, і взагалі. Не твого класу. Ти б ніколи не звернула на мене увагу в Лондоні.

— Це нечесно. Я не сноб. Я терпіти не можу снобів. І не суджу про людину за її зовнішністю.

— Я не звинувачую тебе, — сказав я.

— Ненавиджу снобізм! — вона говорила різко. Вона мала звичку деякі слова вимовляти з особливою силою, особливо їх наголошувати. — Дехто з моїх найкращих друзів у Лондоні, що називається, з робітничого класу. За походженням. Ми просто про таке не замислюємося.

— Наприклад, Пітер Кейтсбі, — сказав я. То був той самий молодий чоловік зі спортивною машиною.

— Він! Та я його вже кілька місяців не бачила. Він просто містечковий неотеса з середнього класу.

Я бачив, як вона сідала в його блискучий MG. Я не знав, чи маю їй вірити.

— Сподіваюся, про цей випадок усі газети написали.

Я не підвів очей.

— Ти ж можеш сісти до в’язниці на багато років.

— Ти того варта. Ти варта того, щоб провести за тебе у в’язниці все життя, — відповів я.

— Обіцяю, клянуся: якщо ти мене випустиш, я нікому не розповім. Вигадаю що-небудь. Я зможу бачитися з тобою так часто, як ти захочеш, скільки зможу, коли не працюватиму. Ніхто, крім нас, цього не знатиме.

— Не можу, — заперечив я. — Зараз не можу.

Коли вона благала мене отак, я почувався лихим королем.

— Якщо ти мене відпустиш зараз, я тобою захоплюватимусь. Я думатиму: я була в його руках, але він поводився шляхетно, як справжній джентльмен.

— Не можу, — повторив я. — Не проси. Будь ласка, не проси.

— Я вважатиму, що з такою людиною варто познайомитися ближче, — вона й далі сиділа на комоді, стежачи за мною.

— Я маю йти, — сказав я. Я пішов до виходу так швидко, що перечепився через верхню сходинку. Вона злізла з комода і з дивним виразом обличчя дивилася на мене.

— Будь ласка, — попросила вона. Так мило і лагідно. Цьому важко було опиратися.

Це було все одно як без сачка спіймати омріяний екземпляр двома пальцями (мені це завжди добре вдавалося), підкравшись іззаду — і ось він, але треба хапати точно за тулуб, і метелик битиметься в руці. Це не так просто, як із морилкою. А з нею — так удвічі важче, адже я не хотів убивати її, саме цього я й не хотів.

Вона часто розводилася про те, як їй не подобається класове розрізнення, але я ніколи не був для неї своїм. Людей видно не з того, що вони говорять, а з того, як вони це роблять. Уже з її розбірливих звичок було видно, як вона вихована. Вона була без отих претензій, як багато хто, але все одно. Це було помітно з її роздратування й сарказму, коли я не міг пояснити те, що хочу, чи робив щось не так. Не думай про класовість, говорила вона. Так само багатій міг би радити жебракові не думати про гроші.

Я нічого не хочу про неї сказати поганого, — можливо, вона робила те, що мене шокувало, просто щоб показати мені, що вона не така рафінована, проте вона була саме така. А коли вона сердилася на мене, то починала заноситись і поводилася зі мною не краще, ніж будь-хто з них.

Між нами завжди був суспільний статус.

Зранку я з’їздив до Льюїса. Частково через те, що хотів подивитися газети. Купив їх багато. У всіх щось про це сповіщалося. У деяких бульварних газетках було написано багато, у двох були фотографії. Читати ці дописи було дивно. Там було таке, чого я раніше не знав.

«Блондинка з довгим волоссям, студентка художнього коледжу Міранда Ґрей, 20 років, яка минулого