Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

року виграла велику стипендію в престижному лондонському коледжі Слейда, зникла. Під час навчання вона мешкала за адресою Гемнет-роуд 29, квартира 3, у своєї тітки місс К. Ванбру- Джонс, яка вчора вночі зателефонувала до поліції.

Після занять у вівторок Міранда зателефонувала їй і сказала, що йде до кіно і буде вдома о восьмій з хвилинами.

Після того її ніхто не бачив».

Поряд була її фотографія з підписом: «Ви не бачили цю дівчину?»

Інша газета мене добряче насмішила.

«Останні місяці мешканців Гемпстеда дедалі більше хвилюють “вовки”, які виїжджають полювати на машинах. Пірс Броутон, близький друг Міранди, який вчиться разом із нею, розповів мені в кав’ярні, куди вони часто ходили з Мірандою, що в день зникнення вона здавалася абсолютно задоволеною життям і саме сьогодні збиралася йти разом із ним на виставку. Він стверджував: “Міранда знає, що таке Лондон. Вона б ніколи не сіла в машину до незнайомця чи щось у такому дусі. Я надзвичайно хвилююся через усе це”.

Представник коледжу сказав: “Міранда Ґрей — одна з найкращих наших студентів другого курсу. Ми всі переконані, що її зникнення повинне мати якесь некривдне пояснення. Молоді художники мають свої дивацтва.

За цим стоїть якась загадка.

Прохання до всіх, хто бачив Міранду ввечері у вівторок, тих, хто чув чи бачив щось підозріле в районі Гемпстед, зв’язатися з поліцією».

Там розповідалося, як вона була вдягнена і таке інше, додавалася фотографія. В іншій газеті повідомляли, що поліція збирається перевірити дно ставків у парку Гемпстед-Гіт. Іще одна газета писала про Пірса Броутона і про те, що вони з Мірандою були неофіційно заручені. Цікаво, чи не той це бітник, з яким я її бачив тоді в кав’ярні? Ще з якоїсь газети: «Вона — одна з найпопулярніших наших студенток, завжди рада допомогти». Усі відзначали, що вона красива. Усюди були фотографії. Коли б вона була страшненькою, їй би присвятили хіба що два рядки на останній сторінці.

Я поставив фургон на узбіччі дорогою назад і прочитав усе, що було в газетах. Це чомусь дало мені відчуття сили. Усі ці люди безуспішно шукають, і тільки я знаю розгадку. Коли я поїхав далі, то вирішив нічого про це їй не розповідати.

Вийшло так, що вона передусім спитала мене про газети. Чи пишуть там про неї? Я відповів, що не читав і не буду. Що газети мене не цікавлять, бо всі вони друкують забагато дурниць. Вона більше про них не питала.

Я ніколи не давав їй читати газети. Не дозволяв їй тримати в себе радіо чи телевізор. Колись, іще до того, як вона приїхала до мене, я читав книжку «Таємниці гестапо» — про тортури і таке інше, що вони робили під час війни. Там зазначалося, що перше, з чим був змушений змиритися їхній в’язень, — це відсутність інформації про зовнішній світ. Я хочу зауважити, що вони не давали в’язням дізнаватися новини, навіть спілкуватися між собою, повністю відрізали їх від зовнішнього світу. Це людину ламало. Звичайно, я не хотів зломити її так, як гестапо робило зі своїми в’язнями. Але я гадав, що краще відрізати її від зовнішнього світу, щоб вона більше думала про мене. Тож попри всі її спроби добути в мене газети чи радіо я ніколи їй цього не давав. У перші дні я не хотів, щоб вона читала про те, що робить поліція і таке інше, бо це могло її засмутити. Це була майже допомога.

Того дня я приготував їй вечерю зі свіжомороженого гороху і замороженої курки в білому соусі, вона їла, здається, з задоволенням. Потім я спитав:

— Можна я трохи в тебе побуду?

— Якщо хочеш, — озвалася вона. Вона сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, підклавши під спину біля стіни згорнуту валиком ковдру. Якийсь час вона лише курила і роздивлялася одну з книжок із репродукціями, яку я придбав для неї.

— Ти щось знаєш про мистецтво? — запитала вона.

— Знанням це не назвеш.

— Бачу, що так і є. Інакше ти б не позбавив волі ні в чому не винну людину.

— Не бачу зв’язку, — сказав я.

Вона закрила книжку.

— Розкажи про себе. Що ти робиш у вільний час?

— Я ентомолог. Я колекціоную метеликів.

— Ну звичайно, — відказала вона. — Пам’ятаю, про це в газеті писали. Ну ось тепер і я у твоїй колекції.

Вона, здається, вважала це смішним, а я зауважив:

— Можна і так сказати.

— Ні, це не «можна сказати», а буквально. Ти тримаєш мене, як на шпильці, у цій кімнаті, щоб приходити й пожирати мене очима.

— Я зовсім не так про це думаю.

— А ти знаєш, що я — буддистка? Я зневажаю все, що відбирає життя. Навіть у комахи.

— Але ж курку ти їла, — цього разу я спіймав її на слові.

— Але за це я себе зневажаю. Якби я була кращою людиною, то не їла б м’яса.

Я запропонував:

— Якщо хочеш, я більше не збиратиму метеликів. Я зроблю все, про що ти мене попросиш.

— Крім того, щоб дати мені полетіти геть.

— Краще я на цю тему не говоритиму. Так ми ні до чого не дійдемо.

— У кожному разі, я не могла б поважати людину, яка робить щось лише для того, щоб задовольнити мене, тим більше не поважатиму такого чоловіка. Мені подобається, коли чоловік робить щось, бо вважає, що так правильно.

Весь цей час вона мене зачіпала — збоку могло здатися, ніби ми говоримо про якісь некривдні речі, аж раптом вона щось мені закидала. Я мовчав.

— Як довго ти мене тут триматимеш?

— Не знаю. Це залежить…

— Від чого залежить?

Я нічого не відповів. Не зміг.

— Від того, чи я в тебе закохаюся?

Це скидалося на знущання.

— Бо коли так, то я тут пробуду до самої смерті.

Я знову промовчав.

— Іди собі, — сказала вона. — Вийди і подумай про це.

Наступного ранку вона вперше спробувала втекти. Не те щоб вона захопила мене зненацька, але це був мені корисний урок. Після сніданку вона поскаржилася, що її ліжко хитається, щось не так із тією його ніжкою, що найдалі в кутку. «Я думала, воно зламається, — ніби припустила вона, — там гайка відкрутилася». І я, як дурень, узявся їй допомагати, аж раптом