Марина Соколян - Серце гарпії

Ярка зиркає уважно — глузує, аякже. Такий як він, точно не на «вчительку» готується.

— Якщо не пощастить… — відказує вона.

Михайло регоче.

— Оце правильно. Ні, а чого, країні потрібні вчителі і космонавти. Тільки не в моїй особі. Зараз, маючи столичну освіту, можна де-будь влаштуватись. Надто ж, знаючи мови. Ти як, англійську добре здала?

— Damned well![2] — гордовито звітує абітурієнтка.

Михайло кумедно викочує очі.

— Січеш тему! — тішиться він.

Нараз весела бесіда уривається: з бічних дверей навчального корпусу вихоплюється «висповіданий» уже абітурієнт.

— Немирович! — виголошує врочисто, немов конферансьє.

Ярка підхоплюється бігти. Вона вже майже не чує, які напучення гукає Михайло — а схоже, щось про зухвалість і щастя. Оце й перевіримо, думає вона.

У коридорах інституту темно і прохолодно; кроки Ярчині відлунюють вздовж і впоперек. Мов у якім зачарованім замку, всміхається до себе абітурієнтка — а так, дитячі вигаданки зринають, бува, як не чекаєш; однак острах із тим розточується, ну бо справді, чого лихого чекати в такому звичному, здавна знаному місці?

Ось і двері «сповідальні» — високі, у два Ярчиних зрости; вона упевнено стукає, і, відізвавшись на гмук, смикає на себе. Входить до аудиторії.

Комісія суворо позирає на претендентку з-поза довгого, мов прилавок, стола. Їх четверо: троє жінок і старший дядечко. Жінки істотно різняться між собою: струнка, зірката молодичка, зичлива на вид старенька, а також — бундючна дама, мальована яскраво і невлад. Дядько сидить трішки осібно, позирає знуджено; коло нього найменше паперів, найбільше — коло пишної дами.

Ярка підходить ближче, минаючи картаті світлотіні вікон. Дядечко кахикає в кулак.

— Немиро-ович… — зітхнувши, сповіщає він. — Що ж… сідайте. Подивимось на вас.

Абітурієнтка знаходить місце за першою партою. Молодичка заглядає до паперів, тоді, озирнувшись на даму, починає допит.

— Ваше вступне есе викликає кілька запитань, — підібгавши губи, мовить вона. — Ви пишете, що захоплюєтесь іноземними мовами і плануєте поглибити свої знання в університеті. Втім, можна бачити, що в школі ви брали участь в олімпіадах не з мов, а з… географії. Чи не суперечить це вашому твердженню?

Яка вона старанна, зітхає собі Ярка, он аж вперед нахилилася спересердя.

— Маєте рацію, — відказує вона. — В дитинстві важко зрозуміти, до чого тягне найбільше. Але, ймовірно, саме інтерес до інших земель врешті викликав зацікавлення іноземними мовами.

Молодичка зводить брову, коротко гмукає.

— В дитинстві… — усміхається старенька. — А ви більше не вважаєте себе дитиною?

Ой-ой, бентежиться Ярка. Ось і перевірка на «пикатість». Вона точно знає, коли саме завершилось її дитинство, але як то пояснити стороннім людям — та і чи варто пояснювати?

Ярка сліпуче усміхається у відповідь.

— Сподіваюся бути дитиною завжди — в тому, що стосується потягу до нового.

Старенька киває поблажливо.

— Ваші успіхи в математиці — теж нове надбання? — цікавиться дядечко. — Чи відомо вам, що ваші бали з мови менші, аніж з математики?

— Правда? — муркає абітурієнтка. Їй здавалося, з мовами було все гаразд.

— Рахувати любите, авжеж? — не вщухає дядько. — Може, скажете, то власне копіткий підрахунок індексу інфляції викликав у вас інтерес до інших земель?

О, то він — жартівник, тішиться Ярка. Бундючна дама, що досі не сказала ні слова, дратівливо кривиться. Ага.

— Може… — киває абітурієнтка. — Але, коли я й рахувала, то швидше здачу покупцям на ринку. Допомагала матері, коли вона втратила роботу.

Дядькове лице трохи довшає.

— То вам би тоді в торговий інститут — не в педагогічний…

Ярка виструнчується.

— Ні. Продавців і без мене достатньо. Я бачила, як художники… як викладачі ідуть торгувати. Я бачила, як через те руйнуються сім’ї. А діти не мають на кого покластися… Так не повинно бути Хіба ні? Я знаю… часом вчитель — єдиний місточок до майбутнього. І я хочу бути вчителем. Я хочу бути… таким місточком.

Краєм ока Ярка бачить, як зітхає схвильовано бундючна дама. Ярка не додивляється — опускає очі, мовби й сама страх як зворушена. Лише бачить за хвильку, як дама киває до колег.

— Гаразд. Можете йти, — стиха мовить молодичка.

Ярка швидкує на двір і бачить із радістю, що Михайло і далі там — такий легкий і світлий опісля того похмурого замку.

— Мордували? — питається спочутливо.

— Ой-ой, мордували… — удавано схлипує абітурієнтка. — Але я так і не зізналася, де зарито кулемет!

Михайло сміється.

— Оце молодець, він тобі знадобиться! Знаєш, які тут сесії!

Ярка і собі радіє. Довкіл них зненацька якось гуртуються інші претенденти, і розмова стає загальною, поширюючи нервові веселощі серед змучених потерпаннями вступників. Михайло, втім, лишається поряд, і від того Ярка почувається замало не осердям світу.

Хтось проходить повз — вона заледве завважує. Втім, глянувши вдруге, полишає своє потішне коло і відходить на кілька кроків.

— Перепрошую, — спиняє вона жартівника зі вступної комісії. — А чи скоро результати?

Той гмукає, кинувши оком на веселе юнацьке повіддя.

— Скоро, — відказує.

А тоді, глянувши уважніше, додає:

— А ви — артистка. Далеко підете.

Наскільки далеко, втім, не знає ані він, ані Ярка. Їй це ще належить з’ясувати.

* * *

Він з’явився не одразу, а лише на другий день, десь по обіді. Видно, слід було відлежатись, гоячи синці та садна, перш ніж далі різноманітити своє культурне життя. Однак Ярка знала напевне, що раніш чи пізніш, а Нестор до неї завітає.

Вона саме чаклувала над тим, що можна було би наректи кулінарним відкриттям дев’яностих — миттєвою локшиною. Як додати до неї ковбаси та майонезу, страва набувала чарівної принадності; за студентських часів навіть страхітні плакати зі старим беззубим китайцем, котрий теж любив нудлз — геніальна розробка гуманітарної кафедри абощо — не змогли відвернути перспективну молодь від східного дива. Як воно тоді смакувало — гаряченьке, після пар! Навіть вишукана чорна паста з каракатицею, що нею згодом частував її генеральний, не мала для Ярки того смаку — адже тамувала не голод, а радше гонор… Нині ж потреба була простою і чистою, наче склянка води, і Ярці шкода було відставляти тарілку — однак на те не було ради.

Нестор самовільно прочинив хвіртку, махом забіг до двору, озирнувся, уважно оглядівши порожню вулицю, а тоді пошепки звернувся до зачудованої мешканки:

— Підемте до хати. Пока не побачив.

— Хто? — дивується Ярка.

— Микола, — значуще повідомляє гість, кивнувши у бік вулиці, а тоді підтюпцем рушає до дверей. Ярка наздоганяє його лиш у світлиці.

У хаті Нестор нарешті припиняє шарпатись, зручно притулившись у крісельці, і Ярка має змогу уважніше його розгледіти. На око йому вже за п’ятдесят, волосся відступає