Марина Соколян - Вежі та підземелля

— Я не піду відчиняти, — проголосив Чернець. — Хай йому біс...

— Ви там що, поснули? — пролунав знадвору гнівний голос. — Чи знову повпивалися до уссячки?! От вражі діти! Тут же періщить, як холера!

Поки вояки вирішували, кому відчиняти, нетерплячий прибулець штовхнув двері, і вони гойднулися досередини, бризнувши врізнобіч уламками дошки, яка слугувала замком.

— О, Вайлак прийшов, — відзначив Мідяк. — Здрастуй, Вайлаку. Як життя? Як погода?

Вайлак причинив двері й обтрусився.

— Просто благодать. Якої скоро спізнаєте всі. Я щойно від барона... Війна, друзяки.

Вояки посхоплювалися з місць.

— Де? Коли? З ким?

— Із Валдаррою. Ну, і як вам новина?

— Заради Ясного Неба... — вражено прошепотів Мідяк. — Але чому?

— Ну, що ви, хлопці, як маленькі. Чому... Треба питати, «навіщо?». А ось про «чому?» вам розкаже Отець Брутар. Наскільки я розумію, він на днях приїздить до замку.

Вайлак присів і випростав руки до вогню.

— Наш князь побував там нещодавно. І побачив щось таке, що йому дуже не сподобалося. Або, може, навпаки, дуже сподобалося. Не знаю. Барон каже, що вони вбили якогось нашого купця, чи, може, плюнули на поділ князя, чи штовхнули його коня... Ну, щось таке. Якась, словом, образа корони, честі, гідності і всіх решта реґалій.

— От Йоргів дрин, — простогнав Мідяк, — а ми тут так гарно сиділи...

— А тепер будете так само гарно їхати на південь, — всміхнувся Вайлак, — там сонце і фініки, і з того, що я розумію, всілякі банії...

Товариство замислилося. Війна, що не кажи, мала свої беззаперечні принади.

• • •

«...будь-яке насилля шкодить творчості, особливо ж таке, що йде зсередини — внутрішній, вихований примус, що став частиною людини, витиснувши її волю, її власний світогляд. Звичайно ж, уникнути виховання неможливо, так само як неможливо грати на інструменті, котрий уперше тримаєш в руках. Однак виховання повинно бути навчанням, а не вишколом. Всесвіту не потрібні легіони ідентичних душ, неспроможних створювати нове від страху неминучого покарання. Така музика — один-єдиний звук, без руху, без життя, без минулого і майбутнього.

Єдине насилля, без якого Всесвіт значно збіднів би, — влада випадковості. Інше ім'я випадковості — безмежність. Адже справжня нескінченність — це безмежність можливостей, яких ми навіть не можемо уявити. І якщо говорять, що бог всевладний, значить, цей бог — уособлення випадковості. Отож, Всесвіт — це безмежна, нескінченна імпровізація ймовірностей, які, здійснюючись, складаються в гармонійні співзвуччя.

Ніхто не повинен насаджувати іншим свою віру. Адже лише всі вірування разом — логічні й безглузді — складають безмежність. Забираючи владу у випадковості, ми забираємо силу в бога-імпровізатора. Звісно, ми повинні дбати про власну безпеку і добробут, однак, примус порядку не повинен поширюватися на царину духу. Інакше ми збіднюємо самі себе, не даючи здійснитись тій музиці, котра примарним відлунням приходить в наші сни».

• • •

Отець Брутар був чимось на зразок Темного Мисливця, тільки трохи реальнішим. Він був головою над храмовниками всього Рабанту, братом графа Морренштиба і першим радником долатського князя. Відтак, будучи особою вповноваженою, він прагнув установлювати справедливість. Тому саме лише його ім'я навіювало рабантцям такий безтямний страх.

За той тиждень, який замок провів в очікуванні Отця Бругара, Анджа встиг наслухатися достатньо, щоб і собі скидатися зі страху. Ось бодай повідана йому історія про те, як Бругар навертав на шлях горішній князівського брата-зрадника: кажуть, що той безталанник вийшов з покоїв Бругара без долонь, без язика, без повік і цілковито безумним... Ще оповідають про священні обряди на честь пророка їси, особливою окрасою яких було четвертування відступників... Інакше кажучи, Отець Бругар робив усе від нього залежне, аби поселити в серцях одновірців любий Небу побожний страх. Надто ж Чільний Храмовник любив походи супроти єретиків, оскільки вони дозволяли переконливо поширювати священне вчення серед диких народів, котрі зловмисно вірили у що завгодно, окрім як у те, що треба.

Нині, за кілька годин по тому, як на подвір'ї зупинився броньований, прикрашений сталевими дворогами екіпаж, мешканцям замку звелено було зібратися у замковій церковці. Звісно, в капличці не було місця для всієї господи, тож найменш поважних челядників, котрі тулилися знадвору, сягали хіба уривки проповіді Бругара в довільному переказі більш просунутих — буквально, в цьому разі — товаришів.

— Ну, що там таке діється? — нетерпляче шарпнув Анджа дядька Клеча, котрий, завдяки своєму високому зросту, бачив трохи далі.

— Отець гніваються... — замислено повідомив Клеч. — Бризкають слиною. Напевне, когось проклинають. Так плюються, що вже на анафему тягне... О, тепер отець махають руками. Чого, не знаю... Так, наче збираються свиню колоти...

— А що він говорить, дядьку Клеч?

— Ну, чого смикаєшся, мов ґедзем укушений? Чи тобі не однаково? Стій спокійно, слухай проповідь...

Отож, попри щире бажання познайомитися зі змістом промови Чільного Храмовника, Анджа мало що зрозумів, окрім того, що Отець Бругар таврував Валдарру, розплідник всілякого непотребу, і закликав вояків помститися за образу, завдану короні. Тобто, зрівняти те кубло розпусти з землею.

Вояки, в принципі, не заперечували, оскільки це було єдине, що вони насправді вміли робити.

По звершенні проповіді всі посунули до своїх звичних місць. Окрім двох незнайомих Анджі молодих людей, вбраних у руб'я та підперезаних важкими кривими боделерами. На шиї в них теліпалося по залізному дворогу, що свідчило про їхню причетність до почту Отця Бругара. І — дивна річ! — ті звитяжні бійці світлого воїнства, озирнувши подвір'я, рушили просто до Анджі.

Хлопець обернувся, намагаючись відшукати в натовпі бодай дружню підтримку, але ні Вайлака, ні Мідяка не було поряд. Храмові воїни не забажали давати йому пояснень, тож Анджі нічого не лишалося, лише йти за суворими вояками, котрі, міцно вхопивши хлопця за рукави грубої свитки, повели його кудись до баронського донжону а потім — униз.

Звісно, Анджа не міг цього знати, але саме тут зупинявся Отець Бругар, відвідуючи барона. Лише тут, у глибокому підземеллі, він відчував себе в достатній безпеці.

Коли Анджу заштовхнули до вузької келії, в очі йому різонуло світло кількох смолоскипів, змусивши хлопця замружитись, аби розгледіти бодай би щось. Світло ще плавало перед його очима яскравими плямами, коли тихий, безбарвний голос промовив:

— Ну. Заходь.

Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним,