Марина Соколян - Вежі та підземелля

як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.

— Ти. Знаєш. Хто я? — поволі вимовив храмовник.

— О... Отець Бругар? — затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.

Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.

— А ти знаєш. Хто ти?

— Я... е-е-е, моє ім'я...

— Я скажу. Ти — мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.

Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.

— Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.

Рука Отця Бругара — може, навіть ненавмисне — лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів — оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.

— Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.

Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах — аби надати сили удару.

— Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.

Анджа судомно вдихнув.

— Ти зрозумів мене? Серве?

— Що це значить... — заледве спромігся Анджа, — відповідати...?

— Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...

— Ну, то що, серве? Кажи голосніше.

Може, й справді — назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?

— Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і — для Храму. Небом присягаюся!

Отець Бругар повільно кивнув.

— Ти сказав.

Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?

Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав — настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.

• • •

Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:

«Знайте, що любов плотська — осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.

Принадність жінки, якої жадають відступники — то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість — лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.

Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад — важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.

Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх — їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».

• • •

Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.

Онечка чомусь узялася опікуватися хлопцем, випрала і полагодила його драну свитку, змусила поголитися, і за певний час Анджа припинив скрадатися на виваляного в гною рудого кнура. Дядько Клеч, від ока якого несила було приховати ці карколомні зміни, брутально глузував, примовляючи, що жінка спершу робить із чоловіка опудало, а потім — татка. Анджа супився, але не пручався. Він уже непогано розібрався з тією половиною, де йшлося про опудало, і тихо сподівався на спізнання решти жіночих інтриг.

Та Онечка не поспішала. Навряд чи вона справді мала якісь романтичні сподівання щодо молодого конюха, але з ним вона почувалася майже так, як колись у Чорнобурівці, а це значить — значно краще, ніж без нього.

Утім, наближення війни змінило баронську господу, поселивши тут, без ренти й подушного, цілу ватагу демонів далекої подорожі. Вояки ходили замріяні, чистили й ладнали обладунки, немов перед святом урожаю (котре для гарнізону переважно оберталося на свято збору данини). Над кузнею вовчими хвостами здіймався дим: у коваля не було жодної вільної хвилинки — всі раптом вирішили гострити й лагодити зброю, кувати коней, ладнати реманент. Сам барон ходив дратівливий, пирхав, визвірявся безпідставно, а зрештою сідав на коня і мчав кудись у ліси ганяти оленів.

— Ти ідеш із бароном? — запитала Онечка, перестрівши Анджу коло замкової криниці.

Хлопець не знав, що сказати. Черенбер жодним чином не натякнув на те, що бажає взяти його з собою, та, з іншого боку, Отець Брутар зобов'язав його служити баронові. А як же служити, перебуваючи деінде?

— Я бачу, ти хочеш їхати, — підсумувала вона. — Навіщо, Анджо? На війні такими як ти засипають рови під фортецями!

— Знаю, але що буде, як я лишуся?

— Я теж так казала, як ішла до замку. Ось і дістала... зорі з неба.

— Не треба, Онечко... — він обережно торкнувся її руки.

— Не треба, то не треба, — вона вивільнила руку і підняла важку діжку з водою, вихлюпнувши трохи на курну втоптану землю. — Бажаєш до Йорга в капшук — то хто я така, щоб тебе тримати?

— Чекай, дай допоможу... — він вихопив діжку з її рук. — Куди? До кухні?

— Та ні. Мушу прибратися в баронських покоях.

— Ой, а можна я з тобою? Діжку ось доправлю. Мені б глянути, одним оком лише...

— Здурів? Барон же нас на тасьма поріже!

— Онечко! Ну, одним оком, лише краєчком...

— Тільки не ний, патлатий!

Та Анджа не здавався, як і завжди, коли щось йому зайде, тож Онечка зрештою дала себе вмовити.

Зітхнувши, дівчина провела