Володимир Костянтинович Пузій - Місто Тисячі Дверей

щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця — і виявлялося, що ніхто не вгадав! — ...перебуває в Будинку.

— У якому з?.. — уїдливо поцікавився Брехло.

— У Будинку, Якого Немає.

— Знущаєшся?!

— Послухай, Сигі, нічого він не знущається, — замахав кулаками Шварцик. — Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...

— Я давно казав, що з цим треба якось боротися! — пожвавішав Брехло. — От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...

— Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? — незворушно поцікавився Колреш Ямс. — От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.

— Тільки не Будинок, Якого Немає, — втрутився Шварцик. — Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.

— Але щойно містер Ямс сказав...

— Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.

— Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.

— Звичайно, знаю. У нас це називається «по той бік стінки». Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: «в другому вимірі». Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.

— Послухай, невже я схожий на дурня? — підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: — Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?

— Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, — пояснив великий детектив.

— Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про «за стінкою» і все таке, домовилися?

— Домовилися, — кивнув Ямс. — Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.

— Треба було відмовитися, — зітхнув Шварцик.

— ЩО?! — прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.

Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.

Розділ дев’ятий,

у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого

Спершу Фімка побачив вуса — величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді — й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.

Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.

— Вони — це Ми, — сказав тарган. — А Ми — це я. Чеширський тарган.

— А чого «Ми»?

— Та манія в нього, — зареготав стіл. — Манія величі.

— Імператорської величі! — із гідністю зазначив тарган.

— А звуть тебе як? — дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.

— Мось.

— Як-як?!

— Мосем Нас звуть, — повторив чеширський тарган. — Це якщо коротенько. А повністю — Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.

— А «окраїни» і «околиці» — це хіба не одне і те ж?

— Саме тому — просто Мось, — відрубав тарган. — До з’ясування.

— Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, — уїдливо зауважило Крісло. — Імператор є, а імперія — тю-тю. І піддані теж.

— А нема чого Двері малювати де попало! — верескливо заперечив Мось. — Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали — от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?

— Що-що... — буркотливо гмикнув Стіл. — Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!

Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:

— Це Ми від нудьги бігати починаємо.

— То ти теж біженець! — зметикував Фімка. — Слухай, а ти назад повернутися намагався?

— Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!

— Ну і?..

— Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись — назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.

— А де шукати?

— За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.

— Вірніше, Пензель! — подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.

— А Пензель де лежить? — запитав Фімка, спалахнувши надією.

— Якби Ми знали... — мовив чеширський тарган. — Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.

— Ну чого ж ти мовчиш?! — обурився хлопчик. — Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... — додав він зніяковіло.

Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо «безпритульний» зовсім не значить «незаселений». Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного — смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося