Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

а) сільське осадництво, яке планово спрямовується на особливо важливі з військової або політичної точки зору території;

б) міське і підміське осадництво;

в) індустріалізацію;

г) зовнішню еміграцію, як і внутрішню міграцію;

ґ) національне усвідомлення зрусифікованого [5] елементу польського походження».

Реалізація кожного з цих завдань передбачала активну роботу всіх державних механізмів, тому пропозиції надіслали такі міністерства: внутрішніх, закордонних та військових справ, фінансів, юстиції, віросповідань і публічної освіти, сільського господарства й аграрних реформ, промисловості й торгівлі, транспорту, соціальної опіки, пошти й телеграфу.

У галузі безпеки, зокрема, зазначалося, що «міністрам внутрішніх справ і юстиції будуть видані інструкції для відповідних органів загальної адміністрації та юстиції, що звертають увагу на необхідність беззастережної боротьби зі всіма фізичними терористичними актами і застосування гострих репресій проти всіх ознак приниження гідності польськості, поляків і лояльних українців». Міркуваннями безпеки обґрунтовувалася можливість примусових переселень «ненадійних елементів»: «Будуть використані положення закону про кордони держави для усунення з прикордонної смуги осіб, які проводять антидержавну діяльність або спрямовану проти національних польських інтересів».

Завдання боротися з українцями отримали й несилові відомства. Міністерству транспорту доручено «усування українського і непевного елементу зі служб, які мають важливе значення для залізниці», міністерству пошти й телеграфу — «внутрішні переміщення українців із керівних посад в адміністративній і виконавчій службі і з технічної та санітарної служби на посади, визнані відповідними без школи публічного інтересу», міністерству сільського господарства і аграрних реформ — повністю усунути «непольський елемент з лісової служби державних лісів».

Крім каральних та дискримінаційних інструментів, для зміцнення польського елементу в Галичині пропонували використовувати й економічні важелі: «У всіх інвестиційних заходах уряду і за допомогою для громадськості Східної Малопольщі належить враховувати необхідність зміцнення польських зон, перш за все на лінії Перемишль — Львів — Тернопіль — Заліщики, Львів — Нафтовий басейн — Турка і Станіславів — Тлумач — Ворохта».

У контексті земельної політики було зазначено: «Для використання залишкового запасу землі з метою кількісного збільшення польського елементу буде збережена панівна впродовж кількох років дисципліна приватної парцеляції, яка запобігає переходу землі у непольські руки… Створення нових польських осад має бути зосереджено у місцях, особливо важливих для оборони держави і там, де кількісне зміцнення польського елементу може йому дати перевагу над непольським елементом і в кожному разі захистити його від небезпеки рутенізації». Відносно новими були пропозиції про посилення міського осадництва — переселення до галицьких міст та містечок поляків із Центральної та Західної Польщі.

Проект рішення Ради Міністрів готували в перші місяці 1939 р., коли в повітрі вже бриніло передчуття великої війни. Головний порушник світового спокою — нацистська Німеччина впевнено набирала обертів у реалізації завойовницьких планів. На основі сказаного вище виникає враження, що польська влада теж готувалася до війни, своєї, внутрішньої, — проти українців. Звісно, підготовка до неї не обмежувалася написанням різного роду проектів документів, які передбачали певні дії в майбутньому. На початку 1939 р. посилено боротьбу проти головного внутрішнього ворога — українського націоналістичного підпілля.

Навесні 1939 р. відбулися масові арешти членів ОУН та всіх запідозрених у приналежності до підпілля українців. Тільки за одну добу — з 21 до 22 березня — було затримано 240 осіб. Масштаби репресій зростали: станом на 1 серпня на території лише одного Львівського судового округу ув’язнено 1621 українця. З листопада 1938-го до серпня 1939 р. на Волині тривала масштабна поліційна операція «Велика ліквідація ОУН», у результаті якої було затримано 754 члени та симпатики мережі. Боротьба поліції проти ОУН часто виливалася в необґрунтовані й безглузді репресії проти українців загалом: побиття селян (іноді до смерті), нищення їхніх маєтків.

Ситуацію наприкінці 1930-х рр. відомий польський політик генерал Стефан Ровецький описував так: «У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських відносин на землях Речі Посполитої була провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і припинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Українці ставилися до польського населення все більш вороже й агресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти й широкі репресії. Відкликання Юзевського [6] з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилювалося розбивання українського суспільства, що призводило до посилення взаємного неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині, були повністю використані ворожою нам пропагандою».

А це слова українця про польсько-українські взаємини міжвоєнного періоду: «Доба Пілсудського у Польщі дала нам славетну пацифікацію, цебто карні відділи польських окупантів 1930 р., що вславилися голосним терором та масовим нищенням українських народних мас та української культури, дала нам замикання та висаджування в повітря православних храмів на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метрикальними урядами, систематичну колонізацію в розмірах, небезпечніших, ніж за ендеко-пястівського панування, війну з українськими культурними і кооперативними установами, політику Корпусу охорони пограниччя [7] з перетяганням цілих сіл із православ’я на католицизм на Волині і, взагалі, подвійну експропріа­ційну політику на всіх українських етнографічних територіях, а саме: політику цивільної адміністрації і дику погромницьку політику не покликаних до неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського і особливо пілсудськівців по його смерті віджили й унаочнились усі методи польської політики, серед століть веденої польською шляхтою, магнатством та єзуїтами. Ясно, що така внутрішня політика не могла консолідувати Польщі. Навпаки, вона мусіла її тільки розкладати, розхитувати і скорим темпом доводити до повної внутрішньої декомпозиції». Таку оцінку дав Василь Мудрий, керівник Українського національно-демократичного об’єднання, один із чільних українських політиків ― прихильників польсько-українського зближення, врешті віце-маршалок Сейму. Зрозуміло, що погляди діячів націоналістичного руху, тих, хто пройшов через польські тюрми та концтабір для політичних в’язнів у Березі Картузькій, були ще більш гострими та радикальними.

Тому з певністю можемо ствердити: важка пам’ять про міжвоєнне двадцятиліття була одним із потужних джерел посилення конфлікту між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Попри безліч випадків мирного та ефективного співіснування двох націй, у майбутньому не ці позитивні приклади, а спогади про протистояння відіграватимуть вирішальну роль у формуванні політиками та суспільствами обох народів взаємної оцінки. Світова війна, яка поклала край існуванню Другої Речі Посполитої, лише відіграла роль каталізатора, який пришвидшив розгортання вже цілком визрілого конфлікту.

Це розуміли й окремі представники польського політикуму. За кілька місяців до початку війни, у червні 1939 р., польська поліція виявила цікаву листівку, поширювану на західноукраїнських землях, за підписом «Комітет Полякув Кресув Всхудніх». Невідомий автор листівки попереджав про очікуване суттєве погіршення польсько-українських відносин. При цьому вину за це він покладає на поляків, які не зуміли за двадцять років виробити конструктивної політики щодо українців. «Від нас залежить, ― читаємо тут, ― чи втратимо Східні Креси раз і назавше, чи здобудемо в українцях союзників в боротьбі з хрестоносцями [8]. Від нашої постави в стосунку до українців залежить, чи поляки на Східних Кресах залишуться жити, чи на них чекатиме доля поляків на Україні ― «Смерть або вигнання». /.../ Ми зуміли довести українців до розуміння, що проти поляків йти можна навіть з дияволом. З цим фактом маємо рахуватися. Не поможуть вже жодні спеціальні засоби ані пацифікації. Кожна пацифікація українців у теперішній момент ― це поглиблення прірви між нами і українцями, відмова від відбудови Речі Посполитої на Кресах ― то копання могили для польського народу