Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.

— Вдалося трохи відпочити, пане докторе? — приязно посміхаючись, запитав він.

Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.

— Вдалося...

— От і чудово, — сказав той, сідаючи поряд з нерухомою примарою, — до речі, ви познайомилися з пані Танатович?

Цахер кивнув у бік старої.

— Так, ми трохи поспілкувались... — відповів доктор.

— Ніхто не знає, скільки їй років, але всі припускають, що не менше ста, — продовжив той, анітрохи не переймаючись її присутністю.

Шойман покосився на пані Танатович, але та й далі дивилася перед собою і ніяк не реагувала на сказане.

— Вона подорожує сама? — поцікавився лікар.

— Ні, за столиком праворуч від мене її прапраправнучка... Шльондра, яку світ не бачив. Все не дочекається, коли стара віддасть Богові душу, бо спадок залишиться чималий і практично весь дістанеться їй.

Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нічого не почула, перевів погляд на спадкоємицю. Дівчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильні класичні риси обличчя і сліпучо-біла посмішка, яку вона час від часу дарувала своєму співрозмовнику.

— Чому ви її так назвали? — запитав доктор.

— Можете викликати мене на поєдинок, — іронічно відповів той.

Шойман байдуже махнув рукою.

— Шльондра то шльондра...

— Її грав кожен, в кого стоїть і є гроші!

— Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жінку!

Обличчя віденця почервоніло від обурення.

— Гаразд.

Співрозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком і випив його одним вправним рухом.

— Наполеон нас порятує, — вдруге озвалася пані Танатович, — Наполеон шляхетний лицар і не дасть Польщі загинути.

— Наполеон давно помер, люба пані, — буркнув Цахер, — навіть для вас і для Польщі...

— Чому ми прямуємо до Станіслава? — запитав доктор, щойно пані Танатович від них відвернулася. — І як ми звідти потрапимо до Відня? Ви обіцяли все пояснити.

— Звісно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили свої гроші недарма. До речі, ось розписка, що я їх отримав, а отже й свідомий своїх зобов'язань.

Чоловік сягнув рукою до внутрішньої кишені і дістав звідти складений удвоє папір.

— Прошу.

Лікар пробігся поглядом по рівних рядках.

— З цим зрозуміло, — кивнув Шойман і заховав документ.

— Тоді перейдемо до основного. За дві години ми будемо в Станіславі, де ви та інші пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брістоль». На відпочинок матимете рівно добу, до наступної ночі. Тоді вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрітися з самим графом фон Шуленбургом...

— Гадки не маю хто це, — перебив доктор.

— Граф фон Шуленбург — це той, хто вигадав спосіб врятувати вас від російського потопу. Зберегти ваші вуха для високої музики, очі для розкішних палаців, а всі ваші чуття для епохи, яка невдовзі загине тут, але, маю надію, збережеться в Австрії. До Відня ви, пане докторе, та всі, хто зараз в цьому потязі, вирушите на дирижаблі. Одна ніч польоту, і ви у столиці.

Очі доктора округлилися.

— На дирижаблі? Ви жартуєте? — запитав він.

— Аж ніяк. На землі починається війна, отже треба пересуватися над землею.

Шойман не міг повірити. Так, він чув про ці літаючі кулі та літаючі сигари, але ніколи їх не бачив, не те що не літав.

— А це безпечно? — стривожився доктор.

— Абсолютно, — запевнив Цахер, — «Саубха», так називається дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долає таку відстань. Щоразу вночі і щоразу успішно.

— Чому вночі? — запитав лікар.

— Вдень дирижабль можуть помітити військові або поліція, — пояснив той, — тоді це буде його останній політ.

Доктор облизав пересохлі губи.

— Що ж, — промовив він хриплуватим голосом, — летіти — значить летіти.

— «Саубха» — надзвичайно комфортне судно, — запевнив Цахер, підводячись з-за столу, — ви й не помітите ночі, пане Шоймане. А вранці наступного дня вже питимете ароматну віденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите...

Лікар хотів заперечити і сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за інший, столик, і доктору не спало на думку нічого іншого, як замовити ще коньяку.

— Йди до своїх курвів! — несподівано крикнула пані Танатович.

Цього разу вона привернула загальну увагу, і в якусь мить Шойман зловив на собі зо два десятка зацікавлених поглядів.

— Стара порхавка, — тихо промовив він і, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.

За дві години оголосили, що потяг прибув до Станіслава. Пасажири зійшли на віддалений перон, поруч з яким в темряві на них чекало декілька автомобілів. Невдовзі вони рушили нічним містом і зупинилися біля входу до готелю «Брістоль». Прибулих радісно привітав консьєрж і, не гаючи ані хвилини, вручив кожному гостю ключ від його апартаментів. Таким чином, вже за декілька хвилин доктор Шойман простягся на зручному ліжку чималого «напівлюкса». Його потурбував тільки портьє, що приніс багаж. Лікар неохоче поплентався до дверей і, тицьнувши тому чайові, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таємного потягу з насолодою дав хропака.

Вранці доктор Шойман прокинувся у доброму гуморі. Відчинивши вікно, він побачив, що на вулиці починався дощ. Після декількох днів пекельної львівської спеки йому хотілося стрибати від радощів.

Швидко одягнувшись, він спустився вниз на сніданок, а тоді попросив у консьєржа парасолю і подався гуляти містом. Дощовий Станіслав нагадав доктору дощовий Відень, і якоїсь миті Шойман заплющив очі, уявивши, що насправді він десь на Рінгштрассе. Втім, коли й розплющив, то анітрохи не засмутився, бо в цьому місті йому також виявилось добре. Хіба що євреїв-торговців на центральній площі Станіслава було більше. Проте менше, ніж у Львові. І, як здалося Шойману, ціни тутешні гендлярі не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зі сходу.

Торговців у всіх галіційських містах поліція зазвичай проганяла з центральних площ і вулиць, але тепер, коли імперія почала війну, поліціянтам було не до них. Міщани