Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

«вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.

— Доки ми будемо тут? — запитав я.

— Доки сі птиці, — старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. — Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.

— Як? — здивовано вигукнув я.

— А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз'їдає кислота… Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого…

Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:

— Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.

Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.

Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки — зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.

Другого дня провідав нас перший гість. Із конем. Шкапина була худа, а чоловік нівроку. Між собою вони були схожі видовженими зубатими ротами. Коневі заважали вудила, а чоловік свій рот не замикав ані на секунду. Торохтів без угаву, запобігливо бігаючи татарськими вічками.

— З Ількового горба потягло димом. Я засмакував і врозумів: вуй Андрій пече свій оріховий хліб. І ходу сюди, щоб поклонитися.

— Дурить тебе твій ніс, Штефане. Хліб я ще не пік. Чекаю, коли принесеш від Беци муки. Житньої, щоб мелена на жорнах.

— Знаю про ваші вибаги. А ми вже до купованого приохочені.

— Оно й показує. Носиш на собі міх солонини. Кендюх росте від недоброго хліба, не від м'яса. Та носи собі здоровий.

— Та де здоровий, солодкий Андрію! В черевах мене поночі пече, аж ріже.

— Менше їсти треба.

— Наскільки менше?

— Діли хоча б наполи.

— Овва, та я схудну на нич.

— І худни. Землі буде легше тебе носити. А другу порцію кобилі давай. Спадь на Бога, так вимордувати животину…

— Конина в роботі, Андрійку. То хаща, то оранка, то се, то друге. Тепер уже полегша. Тепер, як ви тут, хотів би й на своє здоровля дати позір.

— Прийдеш завтра — налажу тобі травиці. За черево своє страх не май — віддих чистий, очі не сухі. Але порцію вріж… Будеш іти, не забудь мені прикупити борошна. Мірку-дві хай змеле Беца насвіжо. Тут гроші.

— Які гроші?! Не ганьбіть мене, вічного боржника свого. Та й Беца не візьме з вас копійки. Чи надовго в наші дебрі?

— Залітуємо з Божою поміччю.

— Се файно. З вами тут і ми люди.

Чоловік нехотя розпрощався, залишивши на колоді банку молока і масний згорток. Уже на другому закруті пішника наздогнав його дідів погук:

— А челяді, Штефане, перекажи, що я тут при роботі. Часу на казки не маю. Най не вигадують собі пусті хворощі. Я їм не який фельдшер… А про свою вечерю забудь. Горня кисляку — і буде з тебе!

Чоловік радісно замотав головою. І кінь теж, наче мавпував його.

— Е-е-е, радше пси будуть траву пасти, ніж сей голодувати, — тихо проказав старий. І схилився до біленьких квіточок, що розсипалися в траві, як загублене намисто. І ніжно погладив їх, як гладять дитину по тім'ю: — Маленькі мої дівойки, дочекалися…

Мені здалося, що квітки всміхнулися до нього своїми ротиками й вічками.

Наступного дня я прохопився спозарання. Потюпав до кринички, що цямкотіла з-під дуплистого явора. Зовсім близько дзвонила коса. Тяли траву в лад, з посвистом. Крізь ожиння біліла сорочка. Я рушив туди. Мій дід піднімався плаєм із першим кошем «лугу».

— Доброї години для роботи, Йване! — привітав косаря.

— І вам доброго здоровля, вуйку.

— Косиш здоровий? Як сіна?

— Сіна такі, що й попадя, посоливши, з'їла б у середу. Спішу, доки росно.

— Оно так, косар із потом — корова з повним ротом.

— Точно. Тому й хапаємо годину. Бо літо змигне, як день. А що, вуйку, віщує нам нинішня Влена?

Старий зірвав якусь травину. Подивився на неї проти сонця, примружився.

— Олена зелена. І сухотіла. Така й осінь буде — суха. Як тепер — із ложкою болота. А середліття покропить нас. Покропить і погримить. Правда, без блискавиць. Що тобі казати, Йване? Трава й мед сього року будуть файні, а хліб не дуже.

— Тілько би біди. Хліб ниньки дешевий, а мед купимо. В мого няня пасіка в Заломі.

— Знаю. Я його мед в опару кладу. Як ся чує Митро?

— Богу дякувати, не согірше, як літусь. Зате молодший братьо дуже подав, печінкою мучиться. І аптека не помагає.

— Що їсть? — запитав старий.

— Як і всі. Що на столі.

— П'є?

— Гм, вип'є, коли є що. Не буду брехати.

— В якій роботі?

— В пекарні. Сторожить.

— Із сього треба було й зачинати. Передай братові, що я казав, аби нараз лишав свою пекарню. Най вибирає: або робота, або здоровля. То буде перший лік.

— Чому, вуйку? Робота в нього добра, кожного рана несе домів сітку хліба. Та й на роботі не голодує…

— Се його й губить. Очі жадібніші за живіт. Пхає в себе гарячий хліб, та ще й умокає в перепалену оливу, якою змащують форми. А то є страшна трутина. Невстояне тісто доброджує в його потрухах, розриває печінку. А братко, аби заглушити болість, заливає її горівкою. Ай, на півдня печінка затерпне, а пак… Добре, що ще болить, не вбита дотла… В аптеку вони біжать за здоровлям…

— Я його завтра висповідаю, вуйку, — блиснув гострим, як лезо, оком косар. — Увидить він у мене Христочка живого!

— Розкажи йому, якої їди має держатися: каші, сир із збираного молока, страви з овочів, сушені абрикоси, насіння з гарбуза, варені на крохмалі ягоди, зрідка риба і куриця. Хліб