Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

звички, вподобання, розмови, прагнення допомогти їй з маленькою дитиною, проте чогось невловимого таки бракувало. Так ніби дідусь тепер не жив, а просто старанно відбував повинність. За декілька місяців почав серйозно хворіти: серце, тиск, загострення виразки, «швидка допомога» під їх будинком з незворотною систематичністю, тоді інфаркт – майже напередодні річниці смерті бабці. Сиділа поперемінно з мамою в лікарні біля його ліжка. Затхлий запах палат, невлаштований побут, біганина за лікарями, медсестрами та ліками. Рідна людина, яка згасає на твоїх очах, а ти не можеш нічого зробити, лише дивишся, як загострюються риси обличчя, як згасає погляд і все нечутнішим стає подих. Прислухаєшся з тривогою до того подиху, і біль у тобі розростається, стає всеохопливим і вже незабаром підпорядковує собі всі інші емоції. Здається, що задихнешся від нього, але продовжуєш жити і вже починаєш розуміти, що не в силі відвернути незворотне.

Дідусь помер перед світанком – так і не доживши день до річниці смерті дружини. Як пережила дві страшні втрати за рік, зараз Леся і сама не розуміла. Напевно, лише завдяки тому, що відчувала підтримку батьків, а ще тому, що мусила думати насамперед про сина. Ромчик, який уже не лише впевнено бігав по хаті та починав говорити реченнями, а й ліз буквально до всього, не дозволяв зупинитися ні на мить, перевести подих у щоденному марафоні життя та зосередитися на втраті. А батько Ромчика так і не з’явився. Не знала навіть, чи довідався колишній чоловік про те, що у нього народився син. Обірвала всі ниточки з минулим життям і навіть не цікавилася, як і що відбувається в житті колишнього чоловіка. Жила тепер життям своєї дитини і намагалася зробити так, щоб син ні в чому не почувався обділеним. Брала щоразу більше роботи на дім, у дальньому, найменшому, покої облаштувала собі реставраційну майстерню, весь вільний час присвячувала вдосконаленню професійних вмінь, намагалася працювати якомога акуратніше, використовувала лише найякісніші матеріали і не розчаровувала клієнтів, зриваючи терміни виконання реставрації. Реставрувала ж насамперед картини, писані олійними фарбами, і поступово досягла певних висот саме в цьому. У неї склалася клієнтура, вона завоювала своє місце серед інших реставраторів, проте не розслаблялася. Чітко розуміла, що всіх грошей все одно не заробиш, а один раз втратиш славу чесної людини та доброго спеціаліста – і потім уже ніколи не відмиєшся від бруду. Останнім часом, щоправда, справи йшли трохи гірше, але з тією війною та кризою в країні приймала це як належне. Тепер таке майже в усіх. Навіть люди з доволі високими статками почали відчувати незручності, а що вже казати їй. Добре, що трималася на плаву і не мусила звертатися по допомогу до батьків. Сама була в змозі оплатити помешкання, прогодувати та одягнути себе та сина, заплатити за садочок, іноді навіть дозволяла собі зайве, бо таки любила і гарну білизну, і дорожчі парфуми, і трохи кращого ґатунку взуття. Були у її житті й чоловіки, але якісь невиразні, не займали місця ані в серці, ані в душі. Іноді стосунки доходили навіть до ліжка, проте все одно жодного разу не відчула нічого, окрім фізичного задоволення та полегшення. Метелики в животі не тремтіли, серце билося рівно, а фізична близькість без кохання більше розчаровувала, ніж додавала позитиву. Якщо когось і впускала у своє ліжко, намагалася не впускати у життя, а душа взагалі залишалася замкненою на всі замки. Вже й не прагнула чогось інакшого. Навчилася жити з тим, що давало життя, лише іноді все ще щемило серцем якесь неясне передчуття кохання і жаль за тим, що не отримала його.

Леся поставила кавову філіжанку на маленький журнальний столик і підвелася на ноги. До запланованої зустрічі з клієнтом залишалося півтори години, і за той час мусила не лише поснідати, а й трохи прибрати в помешканні, постелити постіль та привести себе до ладу.

Пораючись, і не зауважила, як збіг час. Дзвінок у двері захопив її майже зненацька. На ходу витираючи руки, пішла відчиняти двері і відразу ж наштовхнулась на вивчальний погляд мужчини.

– Доброго дня, – ґречно привітався він і ледь усміхнувся. – Ми вчора по телефону домовлялися з пані про зустріч. Пам’ятаєте?

– Так, звичайно, пам’ятаю. Проходьте, будь ласка.

Вона відсторонилася, даючи чоловікові можливість зайти до передпокою, і теж усміхнулася – у відповідь на його посмішку.

– Богдан, – відрекомендувався він і злегка кивнув. – Маю велику приємність із того, що побачив тут таку молоду чарівну жінку, як пані. Мав трохи інакше уявлення про вас, як мені рекомендували доброго фахівця.

– Леся, – відповіла вона і простягнула йому руку для привітання, а він не потиснув її, як це зазвичай тепер робили при знайомстві інші чоловіки, а по-старомодному нахилився і поштиво поцілував.

Його губи були теплими, а доторк рук такий ніжний, що Леся мимоволі зніяковіла. Пам’ятала з дитинства, що колись саме так поводилися при зустрічі старші мужчини, які приходили в помешкання до її бабусі та дідуся, але то було дуже давно і люди ці належали до часів «ще за Польщі». Вишуканий, давно зниклий львівський світ і цілком інакший стиль життя. Потім той світ іще довго та болісно помирав у конвульсіях сільських тлумаків, радянського побуту, способу мислення та виховання. Здається, її новий знайомий Богдан теж якимось чином був дотичним до того старого Львова, бо те, як він повівся щойно, анітрохи не виглядало награним чи показовим, радше звичним.

Леся не втрималася і глянула на нього з явним зацікавленням.

– То що пан хотів би, щоб я відреставрувала?

– Хочу відновити доволі цінну картину з власної колекції, але не для себе. Хочу подарувати її котромусь із львівських музеїв. Ця картина не приносить мені щастя. Продавати її теж не хочу – не надто добра її енергетика передасться новому господарю. А в музеї все це інакше сприймається!

– Освятити не пробували?

– Не допомагає. Не знати, що там на ній поналипало і яка її історія.

Вона усміхнулася. Не вперше зустрічалася з такими фактами. В реставрації воно ніяк не допоможе і не знати, чи є правдою. Зараз її не так цікавили ці факти, як звук чоловікового голосу й інтонації, з якими Богдан говорив. Мав дуже приємного тембру голос, глибокої низької тональності, не позбавлений суто чоловічого шарму. Завжди мліла від таких чоловічих голосів і нічого не могла з собою зробити.

Леся мимоволі придивилася до Богдана уважніше. Стояв у передпокої її помешкання з картиною невеликого розміру під пахвою так спокійно та невимушено, ніби був тут з