Василь Барка - Жовтий князь

– Пічник примітив: птиця падає мертва.

– Походом на нас рушено, – додав Мирон Данилович. – То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.

– Дивно говориш, – зауважує дружина.

– Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?

– Стримайся!

Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.

Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки – дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші – перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.

– Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд, – поправився господар. – То тільки Лук’ян потіша, що «заживем».

– Не ми, хтось другий! – сказала бабуся.

– Не ми і не Лук’ян, – продовжив господар. – Лук’ян знає одно: голосувати «за». Зразу підніма руку – перший. Завжди «за» і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот – Лук’ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би «за», хоч гробове віко кладуть на село. Потішає – «заживем». Змії з’їдять!

– Нащо казати? – спиняє жінка, повівши погляд на дітей. – Лук’ян не гірший від начальників.

– Ті не люди, а гаки – тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий; переполох! Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович – бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести… Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: «До зернини! До зернини!» – себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало… «Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл». Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно, – він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо, де дівся. А ці два змовлені з третім…

– Може б, тихіше говорив? – попросила жінка. – Всі чуємо.

– Добре! – Мирон Данилович обнизив мову. – Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м’яса, окороків, ну всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.

– Чому не знати? – втручається бабуся. – Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати – так і є!.. Повитрушували крадене.

– А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка – закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! – помаранчі і виноград…

– Мамо, помаранчі хочу, – тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.

– Дитинко, де ми візьмемо? Тут – аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:

– А в буфеті – вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на полині…

– Чого б полинівку пили? – сумнівається бабуся.

– Може, ні! А так кажуть. І зубрівка…

– Хилитимуть гірку?

– Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно…

– Ну, верховодові рознесло вид, – згадала бабуся.

– Кажуть: швидко їсть; понурий!

– Понурий глибоко моркву риє.

– При дітях би не казали: десь вирветься! – просить Дарія Олександрівна.

– Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.

Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.

6

Темрява – як чорний дим.

Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім’ї найдорожчий.

Довго рив! – і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка, – туди пішов і обмив руки.

Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.

Діти сплять. У пічурці – прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу – рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.

Побудили дітей і сіли за стіл до пізньої вечері.

– Що таке? – промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски. – Було що їсти – не доїдав, а як не стало – аж трусишся, дуже кортить.

– Від страху за їжу! – пояснила бабуся.

Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.

З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.

Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища – поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку – без пір’я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.

Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв – прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.

Де-не-де люди никали в подвір’ях, мов тіні.

Спало на думку – заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

– Вас обскочили? – спитав коваль нового гостя.

– Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

Сумно і тут. Кайданці – він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка, – сидять коло згорнутих пожитків.

Коваль