Калашнікова Лідія - Сила тяжіння. Частина 2, Калашнікова Лідія

4

Гаррі лаявся так, ніби знаходився зараз у шинку чи в себе вдома, а не в садку баронета.

Алекс казав, що закохані часто роблять дурниці, й він сам не чинив надто розумно останнім часом. Але щоб аж отак, щоб через нього?

Коли Дженні побігла до ставка, він не відразу зрозумів, що вона надумала, але не побіг шукати Ненсі, як хотів. Було в розпачі дівчини, в її останніх словах щось зловісне, й це підтвердилось, тільки-но вона підбігла до води.

Тіло Дженні скував холод, вона раптом зрозуміла, що не може поворухнути ногами, вони ніби вкрилися кригою. Дівчина хотіла зайти ближче, проте її кінцівки не слухались. Вона впала обличчям у воду і їй забило дух.

Несподівано стало забагато повітря. Дженні відчула, як хтось тягне її нагору, вхопивши за комір старого кожуха.

-Дурна, що ти наробила? - кричав добре знайомий їй голос. Він був поруч, і сильні руки тримали її, не дозволяючи знову впасти в воду.

-Дурепа, ідіотка - бурмотів Гаррі. Він мусив залізти у воду, щоб витягти Дженні й завадити їй наробити дурниць. Він звик до холоду, проте ненавидів відчуття, коли кожна клітина тіла мерзне й потребує зігрівання.

Незважаючи на відносне тепло на вулиці, вода ще лишалася дуже холодною. Здавалося, ніби в тіло впираються сотні маленьких крижинок, вони заважали нормально рухатися й сковували тіло.

Лаючись, Гаррі потяг Дженні на берег. Та не опиралась, проте її зуби так голосно цокотіли, що міг би почути й баронет у своєму будинку.

Одяг Дженні намок і важив більше за неї саму. Якби вона встигла зайти далі, зараз могла б потягти їх обох на дно.

Гаррі мусив не просто знайти Ненсі, а потрапити кудись у тепле приміщення. Зуби Дженні вистукували мелодію, це по-перше, а по-друге, додалися рулади його власних зубів. Гаррі звик до холоду, адже в квартирі, яку вони винаймали з Алексом, не було опалення. Але відчуття, коли в тіло ніби впиваються тисячі крижаних шпичаків, не можна назвати приємним.

Він потяг обважніло й мокру Дженні до частини будинку, де жили слуги. Дорогою продовжував лаятися, аж доки не дістався до дверей і не затарабанив у них.

Гаррі з Алексом заробляли більше за багатьох мешканців лондонських нетрів. Проте вони не могли дозволити собі дуже дорогий одяг. Гаррі мав його не дуже багато, і оцей, намоклий, був найкращим. Тепер доведеться довго сушити його, і звісно, в такому вигляді він не може постати перед Ліндою.

Навіщо це дурне дівчисько надумало топитися? Алекс правий, від жінок самі проблеми.

Коли двері половини служниць відчинилися, Гаррі ввалився в них, тягнучи Дженні за собою. Він не питав, чи можна увійти, бо хотів якомога швидше позбутися мокрої дівчини, зігрітися й перевдягнутися в сухе.

На половині служниць проживали покоївки Лінди й ті, що працювали на кухні. Невеличка вітальня, в яку Гаррі затягнув Дженні, вмить наповнилася дівчатами. З десяток молодих панянок, не набагато старших, або й молодших за Лінду, скупчилися біля великої печі й низького потертого дивану поруч із нею.

Гаррі скинув пальто, бо то промокла наскрізь, нехай він і не заходив у воду повністю. Коли він тягнув Дженні до будинку, та раптом почала притискатися до нього. Тепер вода, що стікала з її волосся й кожуха, всотувалась і в його одяг.

Гаррі довелося докласти зусиль, щоб відірвати Дженні від себе. Вона вчепилась у нього обома руками, але від цього не робилося тепліше. До того ж, мокрий кожух додавав їй ваги.

-Ну, допоможіть мені! - кинув він дівчатам, що просто стояли й дивились на нього. Чомусь у них у всіх, як в однієї, щелепи повідвисали донизу.

-Агов, ви чуєте мене? Допоможіть, її потрібно роздягти.

Під пальто в Гаррі була сорочка, також мокра, бо Дженні продовжувала притискатися й тоді, коли він роздягнувся. Тканина щільно облягала його тіло, й молоді покоївки не могли відвести від нього очей.

Джентльмени, що бували в гостях у господарів, не виглядали аж такими. У них не ховалося стільки сили, їхні руки не були настільки рельєфними, наче в тих статуй, що зображали давньогрецьких міфічних героїв.

-Що тут сталося?

Гаррі врятувала одна з літніх куховарок, яка жила на іншій половині. Вона швидко розштовхала дівчат, які просто стояли й мовчки роздивлялися хлопця.

Гаррі не розумів, чому покоївки так витріщаються на нього, наче він був картиною чи якимсь музейним експонатом. Йому було кепсько через мокрий одяг на тілі й те, що довелося самотужки стягувати з Дженні кожух.

-Допоможіть їй - Гаррі звернувся до жінки, яка підійшла до нього - Вона посковзнулася й впала у ставок, добре, що я проходив повз і витягнув її.

Жінка підозріло зиркнула на хлопця, проте не сказала йому нічого.

-Агов, чого ви поставали? - звернулась вона до дівчат - Ну ж бо, давайте роздягнемо й розітремо її, бо вона зараз захворіє! Ти, Маріє, приготуй чаю, а ти, Олівіє, принеси джину. І знайдіть сухий одяг…ти, Еріко, принеси його.

Дівчата розбіглись. Решта лишились і продовжували спостерігати за Гаррі.

Хлопець нарешті зміг краще роздивитися їх і наткнувся прямо на проникливий погляд Ненсі.

Ну, звісно. Тепер вона донесе все Лінді. Гаррі відчував, що знову буде винен, хоч, як і минулого разу, не зробив нічого поганого.

Декілька дівчат кинулись роздягати Дженні. Гаррі відвернувся й узявся за мокре пальто. Йому вже не можна далі залишатись тут, хоч і не хотілося виходити на холод.

-Може, ви випʼєте чаю? - звалась Ненсі за його спиною - Вам же також потрібно зігрітися. Дівчата, давайте відведемо його на кухню й пригостимо гарячим.

Так Гаррі опинився знову на тій самій кухні, де любив пити чай із Дженні.

-Господарі вечеряють о шостій - сказала Ненсі, хутко рухаючись біля печі - Поки нічого не веліли подавати. Можемо вас напоїти чаєм, щоб ви не захворіли.

Гаррі перестав хворіти, ще коли був дитиною. Десь років до дванадцяти в нього було все, що буває у дітей у нетрях, окрім холери. З того часу ні він, ні Алекс більше не хворіли, навіть якщо мерзли чи проводили час поруч із тими, хто розносив інфекції.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍