Fill - Серенада Ваяланда, Fill

— Ти вражаєш мене іноді, — не зовсім серйозно, але все ж додала Амілія, повертаючи погляд до залу.

Торін усміхнувся.

— Коли це допомагає, я задоволений. Але інколи потрібно і мовчати, щоб людина знайшла свої відповіді сама.

Амілія замислилася на мить. Потім тихо додала:

— Може, це і правда... Потрібно просто прийняти все, що є, і рухатись далі, не чекаючи на зміну від оточення.

Торін кивнув, майже не вимовляючи слів.

— Просто продовжуй йти вперед. Час не чекає.

Тим часом до зали повернулася музика, і кілька пар почали знову танцювати. На цей раз більше поодиноких людей підходили до них, приєднуючись до розмови або запрошуючи на танець.

— Якщо хочеш, можемо трохи порухатися. Бал ще триває, — запитав Торін, спостерігаючи за її поглядом.

Амілія підняла очі, і в її погляді промайнув навіть певний виклик, коли вона мовила:

— Можливо, танець з тобою — це те, що я можу собі дозволити.

Він не заперечував, а тільки вкинув голову вбік, усміхаючись, як завжди.

— Я завжди готовий стати твоїм партнером, Леді Мотбайн.

Всі погляди на балу були спрямовані на пару, що повільно виходила на танцювальний майданчик. Музика була ніжною, але з кожною хвилиною все гучнішою, як вітри у горах. Торін і Амілія рухалися разом, ритмічно, з невеликою відстанню між ними, наче вони вдалися до чогось більше, ніж просто танець.

Танцюючи, Амілія не думала про обов’язки чи правила етикету. Вона залишалася зосередженою на цьому моменті, на відчутті руху, який був таким природнім, як ніби вони давно вже знали, як підкоряти простір. Торін ж, здавалося, мав чудовий дар: він вмів підлаштовуватися під ритм, відчувати, коли треба наблизитись, а коли трохи відступити, даючи їй простір.

Кожен крок здавався їм спільним. Усі звуки танцю почали ставати туманними, і лише їхні кроки та музика створювали цей особливий момент.

Завершивши останній круг, вони зробили паузу. Легкий подих, змішаний з атмосферою нещодавно забутого вечора, коли танець завершився, а всі навколо повернулися до своїх справ.

Вийшовши з залу, вони йшли коридором, його кроки звучали важко, а її — трохи легше, але не менш рішуче. Вона була вдячна за цей момент тиші, наодинці з ним. Їхній шлях був тихим, але приємним.

Перед ними з'явився дворецький. Його манера була завжди ввічлива, хоча й дещо холодна, відображаючи характер самого маєтку.

— Леді Мотбайн, Лорд Сальнор, чи ви не бажаєте залишитися ще на деякий час? — із виразом шанобливої настирливості запитав він, стоячи в кінці коридору.

Амілія злегка усміхнулася, потім подивилася на Торіна, який був, здається, спокійний, хоч і здавалося, що його внутрішній стан залишався непроникним.

— Ні, дякуємо, — відповіла вона, намагаючись зробити її голос ще холоднішим, ніж це було насправді. — Ми вже втомлені. Час повертатися.

Торін кивнув, його вираз залишався спокійним.

Дворецький, хоч і був розчарований, не міг нічого відповісти, тому лише зробив невеликий уклін і відійшов. Його поведінка була налаштована лише на те, щоб виконати свої обов'язки, навіть якщо йому було відомо, що насправді цей бал закінчився для них.

Амілія, не дивлячись у бік Торіна, рушила до дверей, його тінь, невід'ємна від її кроків, слідувала за нею.

— Може, завтра знову побачимося в іншій атмосфері, — сказала вона, посміхаючись, коли вони наближались до виходу.

— Це буде чудово, — відгукнувся він із властивою йому невимушеністю.

Вони вийшли на вулицю.