Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 7

Вони стояли осторонь, спершись об перила балкона, що виходив на основну залу. Світло люстр мигтіло у бокалах, тканинах, коштовностях. Все виглядало урочисто, дорого, пафосно… І безмежно втомливо.

За правилами бального етикету, присутність на заході мала тривати щонайменше дві години. Із них залишалося рівно половина. Тридцять довгих, марудних хвилин.

Амілія зітхнула й глянула вниз. Танці, сміх, розмови — все це її не надто цікавило. Більшість присутніх були їй знайомі по посаді або за прізвищами. Але розділити з ними бодай кілька хвилин щирої розмови — ні, дякую.

Час тягнувся як черепаха в грязюці. І Торін це, звісно ж, помітив.

— Ти виглядаєш так, ніби ось-ось вчиниш дипломатичне самогубство, — промовив він спокійно, не зводячи погляду з гостей.

— Я просто мовчки страждаю, — пробурмотіла вона. — Це в межах правил, здається.

— Якщо це вважається мовчазним, то боюся уявити твій звичайний тон, — з усмішкою відказав Торін. Потім на мить замовк, розглядаючи зал. — Може, варто завести якусь легку інтригу? Кинути келих на підлогу, облити когось вином, закинути, що королева продала реліквію Півдня?

— Торіне… — попередила Амілія, але посміхнулася. — …не спокушай мене. Я ще можу передумати й справді щось влаштувати.

— От, вже краще. А то здавалося, що я супроводжую статую з саркастичними коментарями, — мовив він, ховаючи посмішку за келихом.

Вона кинула на нього погляд. У нього було те рідкісне вміння — розряджати напругу невимушеною присутністю. Без напористості, без надмірних слів. Просто був поруч — і вже не так гнітюче.

— А ти завжди залишаєшся так довго на балах? — поцікавилась вона.

— Ні. Зазвичай я тікаю ще до десерту. Але сьогодні вирішив зробити виняток. Компанія зобов’язує, — він нахилився трохи ближче, з притишеним голосом. — Хоча якщо хочеш зникнути звідси, я знаю вихід через кухню. Підлогова плитка біля винного погребу — слабке місце. Випробувано.

— Це звучить надто детально. Ти що, практикував?

— Ти здивуєшся, скільки разів мені доводилось тікати з подібних подій, — усміхнувся він.

Амілія озирнулася на залу — бал ще вирував, королева все ще займалася формальностями, герої приймали привітання. Час дійсно тягнувся. Але з Торіном поруч — вже не так повільно.

І хоча вона б ніколи не визнала це вголос, частинка її майже не хотіла, щоб ці тридцять хвилин закінчувались.

Амілія знову озирнулася в залу й скривилася.

— Ніліан досі не з'явився. І Ребека також. Навіть для них це вже трохи нахабно.

— Їх ніколи не цікавило світське життя, — спокійно відповів Торін. — Ці двоє — справжні трудоголіки. Якщо вибирати між урочистим балом і ще одним стратегічним планом оборони північного фронту — здогадайся, що переможе? Хоча може Ребека ще схожа на нормальну, якщо не давати натяків на незакінчену роботу.

— Сумно, — зітхнула Амілія. — У них хоча б були приводи з’явитись. Але ні, знову всі справи світу важливіші.

— А може, вони просто не люблять зібрання, де потрібно усміхатись і вдягати золото? — Торін поглянув на неї з легкою іронією. — Не всім це личить так, як тобі, Леді Мотбайн.

— Знову лестиш?

— Ні. Це вже офіційне спостереження.

Вона пирхнула, але посмішка таки з’явилась. Було щось… заспокійливе у тому, як він це говорив — без надмірностей, але з відтінком гри, що не дратує, а лише трохи розважає.

— Але все одно. Могли б принаймні з поваги з’явитись. Хоч на кілька хвилин.

— Змусити Ребеку з’явитися на балу — це майже як переконати скелю стати деревом. А твого брата...

Торін на мить замовк, потім додав з менш жартівливим тоном:

— У нього складна голова. Він, певно, вважає, що найкраща форма турботи — це працювати більше. На жаль, це не завжди спрацьовує.

Амілія нічого не відповіла. Лише мовчки дивилася в бік, де в залі кружляли в танці. Торін бачив, як її погляд трохи опустився, і мовчки постояв з нею поруч, даючи простір.

— Принаймні я тут, — тихо додав він після паузи.

— О, правда? Я вже думала, це привид в твоїй подобі, — буркнула Амілія, але без злості.

— Такий красивий привид — це навіть комплімент.

Вона хмикнула. Потім в тиші промайнула ще мить — у супроводі музики, шепоту, ароматів вечора. Ця мить була якоюсь затишною.

Час повільно тягнувся. Амілія знову сіла на крісло, нервово перекладаючи келих з однієї руки в іншу. Торін залишався поряд, майже не помічений у своїй роль "невидимого супутника", але його присутність чомусь все одно заспокоювала.

— Я просто не розумію, — знову заговорила Амілія, перевівши погляд на нього. — Чому вони обирають роботу замість цього? Поки інші люди проводять час з родиною, знайомими, та ким завгодно, вони все одно поринають в свою роботу.

Торін здвигнув плечима, злегка вивертаючи келих з вином у руці.

— У кожного свій спосіб бути героєм. Для них це не просто робота — це життєва необхідність. Вони дійсно вірять, що тільки це робить їх корисними. Принаймні твій брат.

Амілія нахмурилася, відсвітліючи поглядом на звичну величезну залу. Люди оберталися один до одного, були повністю захоплені своїм світом. Усе навколо здавалося таким… поверхневим.

— Ти їм пробачаєш це? — знову поглянула на нього.

— Я не думаю, що тут потрібні прощення. - Торін обережно поставив келих на стіл. - Це не їхній спосіб, це їхнє життя. Якщо б я почав шукати вибачення для всіх, хто мене не розуміє, у мене не було б часу на себе.

Вона тихо засміялася, знову відчувши цей легкий спокій, який був між ними. Між тим, що говорилося і що лишалося недомовленим. Він не випитував, не нав’язував свої думки, але все одно чітко показував, що бачив більше, ніж навіть могла припустити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍