Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 7

До дому я повернулася цілком розбита. Мокра, зі сльозами на очах і порожнечею неймовірних розмірів у душі.

Що робити?

Я не знала...

Було б брехнею сказати, що за останній час я не відчувала до Максима певної симпатії. Недарма ж колись я закохалася в нього без пам’яті. От тільки це «колись» було дуже давно, і вже не було тієї наївної маленької дівчинки, що готова була віддати своє серце ось так просто.

Як на зло, подруги не було вдома. Вона на кілька днів поїхала до своїх батьків, і тепер мені навіть не було з ким порадитись. Вона знала мене краще за інших і точно змогла б підібрати правильні слова.

"Може, подзвонити?"

"Ні... Не варіант..."

Я вирішила, що краще обдумати все на свіжу голову.

Прийняла душ, випила заспокійливий чай і лягла спати в надії, що відповідь насниться мені чарівним образом.

Наївна...

Наснилося... Ага...

Для того, аби хоч щось наснилося, спочатку треба заснути.

Як я не старалася, як не мостилася – думки лізли в голову, роздираючи мене навпіл. Врешті-решт відключилася аж під ранок і точно не бачила ніяких снів. Благо, була субота, і сьогодні мені не треба було на роботу, як завтра. А отже, в мене й справді був час хоч трохи в собі розібратися.

Чи хотіла я отримати пояснення? Так, безумовно. І хоч раніше я переконувала себе в іншому, зараз, коли я справді могла їх почути, я усвідомила: мені це потрібно.

Чи хотіла я бути з ним? У будь-яких стосунках? Це вже було складніше... Та крихта симпатії, що жевріла в моїй душі, не могла перекрити гору сумнівів, страхів і образ, накопичених за роки.

Вечір наближався, а рішення я так і не прийняла.

Бажання втекти росло з кожною хвилиною.

Тому, поки ще залишалася хоч крапля сміливості, я відправила повідомлення – аби не дати собі відступити:

"Кафе на гірці. 19:00."

Вже був час йти, а я так і не знала, що йому сказати. Найкраще, що я придумала, – це вислухати його, а тоді приймати рішення.

– Ти прийшла... – він одразу підвівся, як мене побачив. Судячи з його обличчя, ніч у нього теж була довгою.

– Прийшла... Я ж обіцяла. От тільки це...

– Нічого не означає, – договорив Максим за мене. – Так, я знаю. Але я вже давно хотів розповісти тобі, що тоді сталося. Не знаю, чи це щось змінить для тебе, але я думаю, що все одно маю це зробити.

Кілька секунд я дивилася на нього, намагаючись прочитати, про що ж він думає... І побачила там суміш смутку, страху і навіть краплинку відчаю. І тільки десь у глибині очей, у самому їх куточку – надію.

– Говори...

– Я ніколи не забував тебе...

– Стоп. – Я навіть виставила руку вперед у характерному жесті. – Все, що мені зараз потрібно, – це факти.

– Що? – Його розгубленість була очевидною.

– Факти... Будь ласка, лише факти. Я не хочу говорити про почуття. – І знову німа пауза. Було надто очевидно, наскільки йому видалися неприємними мої слова.

– Гаразд. Факти – так факти. Тоді, коли я поїхав додому, я зламав ногу. Серйозно зламав, так, що мені була потрібна серйозна операція. Мама сильно переживала й буквально змусила мене поїхати за кордон на операцію. Та за домовленістю я мав проходити реабілітацію вже в Україні. Домашнього номера твого в мене не було, про мобільні ти й сама знаєш. Я ж мав повернутися максимум за кілька тижнів, сенсу тоді дізнаватися твій міський номер не бачив – думав, ще є час. Знав, що як тільки повернуся, то знайду тебе.

– І чого ж не знайшов? – Я слухала його і не знала, вірити мені чи ні... Його слова звучали як правда. Я бачила щирість... Але сумніви... нікуди не зникли.

– Спочатку мама наполягла, аби я пройшов реабілітацію теж в Англії, хоч як я цього не хотів, а потім батьки прийняли рішення залишитися там жити. Скільки б я не просив, повертатися ніхто не збирався.

Навіть речі нам надсилали поштою...

«Виходить... у цій ситуації й справді не було його вини. Випадок... Ось і все...»

Чай, що стояв на столі і за яким я вже декілька разів успішно ховала від Максима свій погляд, уже давно охолов. Та зараз мені було все одно. Я навіть смаку не відчувала – стільки думок було в моїй голові.

– Добре... Ти мені все розповів. Але чому зараз ти мене знайшов? Чи це просто випадковість? – Звісно, я не вірила, що це просто випадковість. – Що ти хочеш від мене зараз? – Це останнє, що я хотіла дізнатися сьогодні.

– Чесно?

– Так.

– Я шукав тебе. Почав тоді, коли зайнявся власним бізнесом. І сталося це кілька років тому. – Я бачила, як важко йому було зізнаватися в цьому.

Відверто кажучи, інформація була неочікуваною.

Він мене шукав.

Не забув...

– Навіщо? – Ледве видавила із себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍