Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

сказала, коли закінчуються табори у дівчат-вболівальниць. Я аж ніяк не хотів, щоб мене спіймали в дівочому гуртожитку і оголосили сексуальним злочинцем, тому заздалегідь до згаданої дати спакував намет, кілька книжок, необхідні харчі і вирушив на Тахо – до кращих часів.

Термін розгляду заяв на медичному факультеті становить півтора роки, отже, коли я закінчив підготовчі курси, то мав перед собою цілий вільний рік. Деякі викладачі порадили мені все-таки здобути ступінь в галузі історії й філософії науки та медицини, перш ніж остаточно покинути гуманітарну сферу. Тому я подався і вступив на програму історії й філософії науки (HPS) в Кембриджі. Тож наступний рік я провів в аудиторіях сільської Англії, де спіймав себе на тому, як сам став все частіше стверджувати, що безпосередній досвід життя і смерті має важливий вплив на формування твердих етичних переконань щодо цих явищ. Там же я почав відчувати слова як щось невагоме, як подих, який їх виносить. Отже, я зробив крок назад і побачив, що все це підтверджує мій висновок: мені потрібен безпосередній життєвий досвід. І лише практична медицина могла дати нагоду ретельно досліджувати філософію біології. Етична теорія нічого не варта порівняно з етичною практикою. Я закінчив навчання і попрямував назад в Штати. На мене чекав медичний факультет Єльського університету.

Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвої людини, то це ніби чудно і ніяково. Насправді, як не дивно, нічого такого нема, відчуття нормальні. Яскраве освітлення, столи з нержавіючої сталі, викладач з краваткою – усе це створює атмосферу поваги й доречності. Проте отой перший розтин вздовж спини, від потилиці до попереку, неможливо забути. Скальпель настільки гострий, що наче не ріже шкіру, а розкриває її і відкриває очам приховані й заборонені м’язи; попри всю підготовку це захоплює тебе зненацька, присоромленого і зворушеного. Анатомічний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням і посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттів: від відрази, хвилювання, нудоти, розчарування і навіть благоговіння (трепету) – до поступового збайдужіння і ставлення як до звичайної навчальної вправи. У анатомці все балансує між пафосом і цинізмом: ось ти порушуєш основоположні табу людської спільноти, – і тут же формальдегід, потужний стимулятор апетиту, пробуджує в тобі нестримне прагнення з’їсти бурито. Нарешті, коли ти на закінчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюєш навпіл таз, відкриваєш серце, цинізм перемагає: твоє святотатство наче переносить тебе в шкільні роки, до товариства зануд, блазнів і вискочнів. Анатомічний розтин для більшості означає перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумілого лікаря.

Усвідомлення величезної моральної місії медицини стало для мене в перші роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанімація, штучне дихання і непрямий масаж серця), де мені довелося робити це другий раз в житті. Перший раз, іще в коледжі, це було несерйозно і скидалося на фарс, усі сміялись: моторошне відео і безногі пластикові манекени – що могло бути більш недоречним? Але тепер існувала ймовірність того, що нам доведеться насправді використовувати ці навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кілька разів сильно штовхав долонею в потрібному місці грудної клітки маленьке пластикове дитя і не міг врятувати його, хоч і чув, паралельно з жартами моїх колег-студентів, наче справді ламаються ребра.

З трупами все навпаки. Манекен ти уявляєш людиною; людський труп ти уявляєш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тіло, призначене мені для розтину, синювате і набрякле, в ньому було стільки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири місяці я маю розпиляти голову цієї людини ножівкою, здавалася несусвітною.

Але на те існують викладачі анатомії. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потім накрити його: це значно полегшує роботу. Поки ми тяжко зітхали і розмірковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хірург сперся на лікті перед його обличчям і почав свою розповідь. Указуючи на різні сліди і шрами на оголеному тулубі, він відтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – від видалення пахової кили (грижі), а цей – від ендартеректомії сонної артерії, ось тут, бачите, подряпини від розчухування через свербіж, можливо, це була жовтяниця з високим рівнем білірубіну; причиною смерті, ймовірно, став рак підшлункової залози, хоча слідів від операції на тілі нема – рак вбив цього чоловіка надто швидко. Я слухав і ніяк не міг відвести погляду від ліктів, що кожну медичну гіпотезу, кожен термін супроводжували рухами і штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозія – це неврологічний розлад, при якому людина втрачає здатність бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спіткає мене – з ножівкою в руці.

Проте через кілька тижнів драматизм втрачається. Я зловив себе на тому, що в бесідах зі студентами-немедиками, розповідаючи історії з трупарні, вибираю щось ґротескове, моторошне, абсурдне, ніби хочу тим самим їх заспокоїти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч і витрачаю по шість годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповідаю про один випадок, коли я обернувся і побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руці, вона стояла навшпиньки на стільчику, а я ніби в повітрі перелетів до неї і жваво засунув скальпель їй в хребет. Я розповідаю про цей випадок, бажаючи відсторонитися від нього, але все-таки моя причетність не викликає сумнівів. Зрештою, хіба не я так само гарячково препарував грудну клітку одному чоловікові парою гвинторізів? Навіть працюючи з мертвими, коли їхні обличчя закриті, їхні імена невідомі, ти все одно наражаєшся на прояви людського: коли, скажімо, при розтині шлунка знаходиш дві неперетравлені таблетки морфію, а це означає, що людина померла в муках, можливо, на самоті, ледве здолавши відкрити пляшечку з пігулками.

Звичайно, усі ці люди за життя добровільно заповіли свої тіла науці, і з огляду на це нещодавно змінилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували більше не називати тіла «трупами», а називати їх «донорами», зважаючи на офірність їхнього вчинку. Варто сказати, що негативні й неприємні моменти розтину в наш час, безумовно, зведені до мінімуму порівняно з похмурим минулим. (Сучасні студенти не мусять приносити на розтин добуті власними силами тіла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столітті. Сучасні медичні факультети більше не практикують перманентні ексгумації на кладовищах, щоб забезпечити студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж