Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 5. Ревізія в серці

Після візиту тітки Галі життя в квартирі наче трохи зупинилося. Не в поганому сенсі — навпаки, у дивному, майже теплішому. Слова тітки, її сміх, і навіть згадка про блог — усе це ніби зробило невидиму ревізію в серці Віри. Вона ловила себе на думці, що не лише звикла до спільного життя з Максимом, але й… скучає за ним, коли його немає поруч.

Це відчуття підкрадалося непомітно. Вечір за вечором вони наче несвідомо обирали бути разом. Один з таких вечорів запам’ятався їй особливо. Віра тоді запропонувала ліпити вареники. Просто так — без приводу. Максим, спершу спантеличений ідеєю «без причини готувати складну їжу», все ж погодився. Вони стояли на кухні, борошно розліталося у повітрі, як пелюстки квітів, а їхні пальці то сварилися з тістом, то допомагали одне одному. Вареники виходили криві, з несподіваними начинками, іноді навіть із сіллю замість цукру. Але саме той вечір наповнив кухню іншим запахом — чимось теплим, спільним.

Іншим разом Максим вирішив навчити Віру варити «справжню пасту». Вона чекала простої вечері, але виявилося, що для нього це був майже ритуал. Вода мала кипіти не менше семи хвилин. Сіль — не раніше за бульбашки. Соус — окрема історія з нарізкою базиліку за годинниковою стрілкою. Віра жартувала, що це вже майже магія, але в душі була зачарована: Максим у цей момент був зовсім іншим. Спокійним, терплячим, навіть… милим. Його руки рухались плавно, очі блищали, коли він пояснював, чому саме аль денте — це не просто тверда паста, а спосіб життя.

А ще був вечір, коли вони просто сіли на диван під фільм. Звичайний фільм — щось легке, але вони його не дивились. Почали говорити. Спершу — про акторів, потім — про себе. Віра розповідала, як в дитинстві уявляла себе ветеринаркою, а потім журналісткою, а потім кимось посередині. Максим, трохи напружено, але чесно, зізнався, що боїться невизначеності. Що порядок — це його спосіб тримати світ у руках, не дати йому розвалитись. І тоді Віра вперше подумала, що він — не просто «перфекціоніст з кавою». Він — людина з власними страхами. І чим більше вона бачила цих тріщин у його ідеальній поверхні, тим теплішим ставав її погляд на нього.

Вони також обговорювали дивного сусіда — того, що щоночі стукає у батареї рівно о 2:37. Максим мав гіпотезу, що це спроба шифрованої комунікації, Віра ж була впевнена, що це просто нудьга або боротьба з самотністю. Їхня розмова закінчилась тим, що вони придумали йому історію — колишній шпигун, який не зміг покинути звички і тепер спілкується кодом з кимось з верхніх поверхів. Вони сміялися довго і щиро.

І ось одного з таких вечорів, коли день повільно скручувався у вузлик темряви, Максим підійшов до неї трохи іншим голосом.

— Віро, слухай... Ти не хотіла б сьогодні ввечері… повечеряти разом? Ну, якось… не тут. У ресторані. Просто... поїсти.

Вона на мить завмерла. Його голос був не таким, як завжди — трохи невпевнений, навіть нервовий. Віра підняла на нього очі й побачила, що він уникає її погляду, ніби соромиться власної ініціативи. Це її зворушило.

— Дружня вечеря? — уточнила вона, ховаючи посмішку.

— Так… дружня, — відповів він, і в тому «так» було трохи більше, ніж дозволено звичайною дружбою.

Вона погодилась. Не одразу, трохи театрально подумавши, але в глибині душі вже знала — піде.

Увечері Максим виглядав інакше. Він не був у своєму звичному светрі, не тримав у руках чашку кави. Він обрав сорочку — ту, що Віра одного разу обмовилась, що йому пасує. Волосся трохи інакше покладене. І усмішка… не захисна, а справжня.

Вечеря минула легко, навіть занадто. Вони не згадували кота, не говорили про чашки, не обговорювали сусіда-агента. Віра сміялася, Максим розповідав історії зі студентства, в яких він був зовсім не перфекціоністом, а юним бунтарем, який якось написав цілий диплом за ніч — але не тому, що лінувався, а тому що до того не міг вирішити, з якого боку краще зайти в тему.

Після вечері вони довго гуляли додому. І не тому, що було тепло — навпаки, березневий вечір кусав за щоки. Просто обом не хотілося завершувати це.

Максим ішов поруч, і вперше його плечі не здавались такими напруженими. Віра дивилась на нього, і думала: коли це сталося? Коли вона перестала бачити в ньому просто сусіда, і почала відчувати щось інше? І головне — чи бачить він її тепер інакше?

Коли вони зайшли у квартиру, їх зустрів Олександр Степанович — як завжди невдоволено. Мовляв, де були, чому не принесли нічого цікавого, і взагалі — знову запізно. Віра нахилилася, провела рукою по його спині, а потім подивилась на Максима. Той мовчав, але у його погляді було щось нове. Тепле. Впевнене.

Вона сіла на свій диван, він — на свій.

— Дивитимемось кіно? — запитала вона.

— А можна просто... посидіти? — відповів він.

Вони сиділи мовчки, але цього мовчання вистачало на все. Бо в ньому вже було набагато більше, ніж слова.

У блозі з'явився новий запис:

«Можна довго сваритись через чашки. Можна сперечатись, як правильно варити пасту. Але є речі, які не вимірюються логікою. Вони просто стаються. Як вечеря. Як тиша. Як дотик до серця, який не потребує слів.»

І коментарі знову сипалися:

«Ви закохані, тільки не признаєтесь!»
«Що за паста? Хочу рецепт!»
«Це якось так щемко. Дякую за правду без пафосу.»

А Віра сиділа на дивані, дивилась на Максима і думала: ревізія в серці — це не страшно. Це просто коли все розставляється на свої місця. Навіть якщо чашки — ні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍