Олег Криштопа - Герої (не)війни

підтягуйтеся!» Тут ззаду підходить Кульчицький і плескає його по плечу: «А ну, давай!» — «У сенсі?» — розгубився прапорщик. — «На турнік, кажу, залазь». Прапорщик повис на перекладині, як сарделька. «Як ти можеш учити пацанів, якщо сам цього не вмієш?» — обурився Сергій Петрович. Потім зняв кашкет і легко підтягнувся 20 разів! Після цього випадку ми ночами бігали до перекладини і тренувалися до знемоги. Хотілося не поступатися генералу.

— Сергій Петрович умів пожартувати, — згадує боєць Олександр Полюхович. — У Нові Петрівці ми приїхали кожен зі своєю «зброєю»: ножі, бити, палиці — усе, з чим воювали на Майдані. Перед відправленням у зону АТО нам видали автомати. І Кульчицький сказав: «Фух, тепер я буду спати спокійно. А то, поки ви бігали з ножами, мене мучило безсоння».

Після короткого навчання на базі Кульчицький поїхав зі своїми підопічними на схід, до гори Карачун. Міг не їхати… Не міг не їхати.

— Знайомі побачили його по телебаченню, і, коли я вже це сказала телефоном, він зізнався, — каже дружина Надія. — Але нічого не говорив про воєнні дії, тільки казав, що він там як група підтримки. Він ні в чому не зізнавався. Говорив: «У нас все хорошо. Всё будет хорошо». Пригадую розмову: я казала, що дивлюсь телевізор, там такі страшні події. А він тільки відповів: «То нащо ти дивишся той телевізор? От я зовсім не дивлюсь». І все. Я розуміла, що телефоном він нічого мені не скаже. Мова йшла про сина, внука, про Львів, про квіти, які я вирощую. Він телефонував щодня. Я не дзвонила, бо він міг бути зайнятий.

Виконуючи одне з бойових завдань під Слов’янськом, група пробиралася по «зеленці». Ішли клином, попереду — генерал Кульчицький. У бронежилеті, касці й з автоматом у руках. І тут постріли. Кульчицький повернувся до солдатів з посмішкою: «Ех, прої…ете генерала!» — і став до бою. Генерала тоді не прої…али.

— Останній раз говорила з ним 28 травня. Розмова була банальна. Він ще сказав, що скоро буде. Тридцять першого травня мала бути відпустка, — зітхає вдова.

Але відпустки Сергій Кульчицький так і не дочекався.

— Двадцять дев’ятого травня прийшов син і сказав: «Мамо, тата нема. Все». Я розумом розуміла, що таке це «все», а приймати не хотіла.

Двадцять дев’ятого травня бойовики збили вертоліт Національної гвардії, який перевозив військовослуж­бовців Національної гвардії з гори Карачун. Загинули 12 осіб. Серед них і генерал-майор Сергій Кульчицький. Єдиний генерал, який загинув на цій війні разом зі своїми солдатами.

  Слов’янськ. Постскриптум

Я дістався Слов’янська аж у лютому 2016-го. Від Чугуєва дорога зіпсувалася, яма на ямі. Ми жартували, що це протитанкова оборона. Запала ніч. На 666-му кілометрі траси вказівник запропонував звертати. Хтось нервово гикнув. Об’їхали зруйнований міст, пішли по понтонах, а вже за кілька хвилин припаркувалися у дворику готелю. Водій і оператор попередньої групи смажили шашлик.

— Приєднуйся, тут усе не так, як у Києві.

— А як? — запитую.

— Не так. Інакше. Завтра на передку зрозумієш. Особ­ливо якщо буде обстріл.

Хтось із операторів показує свіже відео — як він переступає міни на мосту. Потім обстріл. Несподівана зміна виразу облич військових і журналістки. Короткі накази, куди рухатися, біг підтюпцем.

— Я в магазин сходжу і повернуся, — обіцяю хлопцям.

Практично за рогом те саме СБУ. Де тримали і катували полонених. Де була розстрільна стіна. У темряві ця невелика споруда схожа на будівлю з привидами.

Восьма вечора, неділя, а місто практично порожнє. Кілька перехожих, почувши, як ми гучно розмовляємо українською, поспіхом переходять на протилежний бік вулиці. На центральній площі нікого немає взагалі. У супермаркеті тільки кілька молодих людей, дівчата з фарбованим волоссям — купують пиво і сухарики.

— Вони все ще бояться, — пояснює мені Оля.

— Так, ніби все ще існує комендантська година…

Я повертаюся до хлопців, вони знову і знову повторюють, як мантру, що тут усе інакше, як в останній день життя. Уже за кілька годин я зрозумію, як саме. А поки ми ще ідемо через дорогу в цілодобове віконечко магазину за пивом і розмовляємо з продавчинею про те, що вона «гражданка Украіни, но русскоговорящая», про її однокласників, які пішли в «апалчєніє», про ВСУ, які їх обстрілювали: «Зачем?! Пасматрітє на Сємьоновку!»

Іноді, але рідко вулицею проходять самотні постаті в камуфляжі, іноді вони ідуть по двоє. Дивно, але вони заспокоюють.

Розділ 4. Добровольці

  Семен

Я чекав у кулуарах Верховної Ради. Нарешті засідання завершилося і депутати почали виходити. Ніколи не бачив його вживу — лише з екрана телевізора (дуже часто в балаклаві), тож боявся не впізнати. Але це було неможливо: дуже характерні риси обличчя, маленький рот.

Наша камера його здивувала. Моє запитання — ще більше. Я згадав його блог на ресурсі «Цензор» про кримінальне переслідування з боку влади і запитав, чи не йдеться про справу викрадення людини. Його реакція здивувала вже мене: брови вигнулися вгору, очі округлилися. Запала тиша. Мені самому стало ніяково. Пауза тривала секунд п’ять, проте в прискореному телевізійному вимірі це ціла вічність. Потім він опанував себе і почав звично швидко й багато говорити. Звинувачувати інших. Я не вгавав і повертався до запитання, на яке він вперто не давав відповіді. Семен по-панібратськи поклав руку мені на плече і сказав: «У вас ничего не выйдет».

Як ви вже, мабуть, здогадалися, наступна історія — про комбата Семена Семенченка. І про ще одну людину з позивним «Калаш».

О другій годині дня 14 вересня 2014 року з території військової частини 3027 Національної гвардії України, що в селі Нові Петрівці під Києвом, на своєму авто виїхав Олександр Калашник, позивний «Калаш». На той момент він виконував обов’язки кадровика добровольчого батальйону «Донбас». Ні наступного дня, ні через добу, ні пізніше Калашника ніхто не бачив. Він зник безвісти. Серед бійців «Донбасу» керівництво батальйону почало розпускати чутки — мовляв, Калашник злив інформацію про добровольців із Донецької й Луганської областей та їхніх родичів в так звану ДНР, отримав за це гроші й перейшов на бік ворога. Товариші по службі не вірили, однак минав час, а Калашник не з’являвся. Серед бійців була й інша версія — мовляв, у «Калаша» конфлікт із Семенченком.

Про Семена Семенченко знає вся країна. Він з’явився у квітні 2014-го спочатку у соцмережах, потім на телебаченні. У незмінній балаклаві. Тоді всім було страшно. Іноді доходило до паніки. Менш ніж за 200 кілометрів від Києва, на кордоні з Чернігівщиною, щоночі гуркотіли російські танки, відбувалися вуличні бої в Одесі, диверсанти були на Донбасі. Влада крихка, невпевнена, не здатна на рішення. Уже колишній міністр оборони заявляє, що армії практично нема. Боєздатних сил — 5—6 тисяч особистого складу.

І тут з’являється він — герой у балаклаві. Семен Семенченко. Він постить фото і відео з людьми — так само у балаклавах і чорній формі. Мовляв, усе це — мешканці Донеччини, які готові померти за Україну, а їхній загін називається батальйон «Донбас». Тоді, на хвилі патріотизму, усім байдуже, що, по суті, «Донбас» — незаконне військове формування.

Урешті у Семенченка з’являються покровителі у владі. Його разом із загоном бере під опіку Дніпропетровська обласна адміністрація, яку на той час очолював олігарх Ігор Коломойський.

«Семен прийшов до нас із вулиці, сказав: «Здрасьте», — і ми його підтримали», — розповів згодом в одному з інтерв’ю тодішній зам Коломойського Борис Філатов. «Пам’ятаю,