Йоанна Овсієнко - Смертоносний круїз, Йоанна Овсієнко

— Принесіть, будь ласка, води.

Як і очікувалося, у такому проханні просто неможливо відмовити, тому адміністратор поспішає мені за напоєм. У той ж час, я зазираю до його комп’ютеру, де все ще відкрита сторінка з даними Віталія, включно з номером каюти, у яку його заселили.

Дивовижно, як легко мені вдалося отримати бажане. Щоправда, дізнатися його місцеперебування було найпростішим завданням. Що мене справді лякало, то це сама розмова з Віталієм і подальший союз.

~~~

На щастя, жодних проблем з тим, щоб дістатися до блоку, у якому живуть члени екіпажу, не виникає. Тут немає жодної охорони і коридори геть безлюдні, тому нічого не заважає мені непоміченою дійти до каюти номер чотирнадцять і постукати у важкі металічні двері. Залишається тільки сподіватися, що весь цей шлях було пророблено недаремно і каюта не виявиться порожньою.

Відчинивши двері та побачивши мене, Віталій не виглядає ніскілечки здивованим. Навіть якщо його вразила моя поява на порозі його кімнати, він просто блискуче зміг приховати власні емоції.

— Ти що тут забула? — грубо запитує Віталій, пропалюючи мене презирливим поглядом.

З віком цей чоловік так і не змінився, продовжуючи довго тримати образу та активно демонструвати її при першій-ліпшій нагоді.

Я надто добре знаю його, щоб почати вибачатися та намагатися лагідно залагодити цю ситуацію. Подібну поведінку він вважає слабкістю та, відверто, зневажає. Щоб бути вагомою для цього чоловіка, потрібно діяти холодно та впевнено, не роблячи ні кроку назад. І хоч мені така манера поведінки більше не є близькою, доведеться тимчасово повернутися до неї.

— Культ приніс першу жертву, — оголошую, проігнорувавши його запитання. — Так і триматимеш мене тут чи впустиш, щоб ми могли обмінятися інформацією?

Очевидно, після такої заяви Віталію не залишається нічого іншого, окрім як відступити та дати мені можливість пройти досередини.

Опинившись усередині, одразу ж пильним поглядом оглядаю тісну каюту, що не йде у жодне порівняння з номерами, які надають клієнтам. Кімната обставлена максимально аскетично — жодного декору, а з меблів лише ліжко та шафа. Навіть ванної кімнати власної немає.

— Як же ти тут виживаєш? — емоційно випалюю, навіть не задумавшись про доречність запитання.

Віталій з грюкотом зачиняє двері та пирхає.

— Якою ж усе-таки принцескою ти стала. Невже забула, що ми ніколи не могли похизуватися великими багатствами та розкішним життям?

Я нічого не забула. Неможливо просто так залишити позаду людей, що врятували моє життя, прийняли до своєї сім’ї та ростили наче рідну, відкриваючи очі на різносторонність світу навколо. Якби в мене був вибір, я б ніколи не залишила Красніїв, проте обставини буквально вимусили мене до втечі.

Та нічого з цього не варто говорити Віталію. Хай і далі вважає мене зміюкою, що проміняла їхнє правильне діло на комфортніше життя. Як би боляче мені від цього не було, треба змиритися, розібратися з культом, а тоді нарешті повернутися до будування щасливого майбутнього з Артуром.

— І далі будеш плюватися отрутою чи нарешті перейдемо до важливих питань?

Віталій притуляється спиною до стіни та незадоволено схрещує руки на грудях.

— Звідки ти знаєш про жертву? — холодно запитує він.

— Бачила труп, — заявляю прямо.

— Упевнена, що за цим стоїть саме культ? — у голосі Віталія звучить недовіра, що неприємною шпилькою вколює мене.

— За кого ти мене маєш? Думаєш, я не здатна розпізнати їхні знаки, вирізані по всьому тілі жертви?

Та на цьому скепсис Віталія не зупиняється:

— Якщо дійсно відбулося подібне жорстоке вбивство, чому на лайнері все ще не підняли тривогу?

От це вже дійсно логічне та виправдане запитання. Якби я була на його місці, то точно задала б таке ж.

Немає сенсу нічого приховувати, тому детально переповідаю все, що мені вдалося побачити та почути.

— Усе-таки залишилася в тобі ще якась іскра, — видає Віталій, коли моя оповідь добігає кінця.

Враховуючи обставини, ці слова здаються максимально недоречною реакцією, викликаючи обурення.

— Серйозно? Людину жорстоко вбили, плануються наступні жертви, а ти все ще не можеш прийняти, що я вибрала інший шлях і завела щасливі стосунки?

Очевидно, моя промова чіпляє його за живе. Віталій відривається від стіни та зловісно наближається до мене, стискаючи кулаки. І хоч інстинктивно хочеться відступити, я змушую себе залишатися на місці та стійко витримую палючий погляд його очей.

Коли чоловік опиняється зовсім близько, серце починає шалено битися. Мимоволі в голові спалахують картинки з минулого, коли ми знаходилися в такій же позиції. Щоправда, контекст ситуації тоді був зовсім інший.

Гадки не маю, чим би все це завершилося, якби в каюті несподівано не з’явилася ще одна людина. Грюкіт дверей змушує нас з Віталієм одночасно розвернутися в бік шуму та побачити Ганю.

Востаннє, коли ми бачилися, вона була абсолютною пацанкою з короткою стрижкою, що в усьому старалася копіювати свого старшого брата, і з того часу практично не змінилася. Ганя так і не відростила волосся, продовжує ігнорувати макіяж і вдягається в мішкуватий спортивний одяг, під яким, не варто сумніватися, ховається кілька небезпечних видів зброїв. Враховуючи вид її діяльності, такий стиль навіть можна назвати виправданим.