Мілена Христич - Щоденник 4 (збірник загонів з 80-х по 2025), Мілена Христич

Їм теж прийдеться дорослішати: кому допоможуть, а кому – сам на сам з власними негараздами та проблемами , і внутрішніми і об*активними, те що делікатно назвуть : середовище чи обставини.

Хтось шукатиме рятівної долоні  Ісуса. А хтось навикатиме силою самого Ісуса.

Влітку після останнього дзвоника починалася літня практика.

Практика – це було суворе і усіма не улюблене слово. Бо практику відпрацьовували у вигляді польових робіт.

Або на пришкільних ділянках - це дозволялося за заявою від батьків, або якщо були поважні причини у вигляді якихось нескладних діагнозів. Але решта їздили у місцевий совхоз.

З одного боку , це було весело. вони приходили зранку на шкільне подвір*я. Поки чекали на гармонійний Ікарус (довгий з гармошкою посередині жовтий автобус , який виробляли у Чехії) , вистачало вереску , теревенів, сміху та радості. Потім вони сідали в Ікарус та їх везли хвилин тридцять –сорок у совхоз імені Карла Лібкнехта.

Там вони виходили та займали довгі лавочки під навісом , мабуть, для сільськогосподарських бригад та чекали. Чекали хвилин п*ятнадцять – двадцять. Потім нарешті виходив хтось поважний та говорив : На огірки!

Потім вони ще декілька хвилин йшли понад полями совхозу, охайно засадженими симпатичними зеленими пагінцями. Маленькими ще. Потім їх приводили до начала безкінечного поля, що уходило за уявну лінію єднання неба з землею та лишали напризволяще. Іноді їм давали такі маленькі цапки, а іноді це був абсолютно ручний труд навприсядки кілька годин під золотим палючим сонцем. 

До огірків цим паросткам було ще рости й рости, а їм належало їх прополювати. Залишати між двома маленькими пагінцями дозволялось сантиметрів двадцять, решту зайвих рослин треба було прополоти.

З цапкою така робота була залюбки і Христя завжди поралась однією з перших. А вручну це було мучителько боляче та безпощадно. Тоді Христя плелася серед останніх найненадійніших  працівників, що ніколи не стали би працівниками місяця.

Але вибирати не приходилось.

Того разу цапки їм якраз не дали.

Декілька годин Христя разом з Іркою та ще однією дівчиною краб*ячим кроком та у таких самих позах скубли біднесенькі маленькі огірки. Над ними палало прекрасне та високе сонце. Розкинулося шатро свіжого чистого синього українського неба, солодко пахла рілля , і дівчата трохи розімлілі зовсім не збиралися поспішати. Якщо уявити, що колись , коли планета була ще зовсім юна та палала гарячими вулканами та клекотіла ще гарячим океаном, то тут було прадавнє викопне море, тоді вони повзали отак по дну минулого моря чи океану, і здавалися справжніми краниками, що навприсядки ще й скубли бідолашні саджанці.

Вони теревенили та іноді сміялись, рватися уперед за грамотами було ліньки.

І тут раптом з польового марева , осіянний сонячними променями й з*явився рятівник Христі – Вадим.

Христя не відрізнялася розумом та кмітливість, як птиця говорун, тому спитала без обиняків: Що тобі треба?

Тобі прийшов допомогти, - тихо й лукаво сказав він.

Разом вони впорались доволі швидко з її рядочком.

Закінчила і Ірка поруч. Та вони втрьох пішли спроквола ріллею, гріючись на сонечку.

І раптом Вадим повертається до Христі та на повному серйозі говорить:

Виходь за мене.

Христя задумалась. Але все таки сказала:

Я нічого не вмію: ні готувати, ні піклуватись ні про кого особливо.

Це була неприглядна її дівоча правда. Христя Божева любила читати книги з самого дитинства і мало готувалася до того, щоб когось любити та піклуватись.

Вадим зажурився. Але Ірка була кмітливіша та сказала , обернувшись до них , чесно і просто. У її словах не було ні насмішки ні мальовки:

Йому потрібно зовсім не це. Не про це йдеться.

Христя тільки зітхнула. Вона розуміла, про що йдеться, але недарма любила читати книги. Бо у книгах пишуть, що мовчання – золото.

Ні, вона не промовчала. Вона обізвала Вадима придурком.

І тоді їх всіх трьох попустило, вони засміялися, наче так і було потрібно. Вони тоді так і лишилися безтурботні та щасливі, зігріті світлом зірки на ім*я Сонце. Вони тоді так і розчинилася у польовому мареві, наче були польовими духами чи мавками. і слова розчинилися. І печаль. І сміх. І дух самого прадавнього юного океану.

Такими і лишаться ще на декілька років.

Потім дорогою  додому втомлені та сонні , вони схиляли голови на плечі однокласників. Сама Христя стояла на середині гармонійного автобусного кола. Там була точка, стоячи на якій можна було тримати ідеальний баланс на самих карколомних поворотах не тримаючись за поручні, це було схоже на дзен, на кунг –фу. Але тоді на повороті автобуса вона обернулась на Вадима, він якраз спав, схиливши втомлену голову на плече друга. І тоді Христя вперше зрозуміє, що вона хоче Вадима до метеликів у животі.

Вона хоче, щоб він спав отак, поклавши голову до неї на плече, що вона хоче відчувати його втому та ніжність, що вона хоче належати йому.

Це доросле почуття вона запам8ятає на все життя.

Це бажання ніколи не здійсниться.

Російська література. Драма Гроза

Хрристя починала з російської літератури. Любов до поезії починалася з Пушкіна.

Одного разу Христя написала перший вірш , він був російською мовою і доволі смішний. Христя підписала його – Пушкін та лишила на столі.

Вірш знайшли батьки. У Христі вийшла дивна розмова з батьком про поезію. Тому що батько не погодився з авторством. Він питав : Хто написав вірш?

Христя відповідала : Пушкін…

Але тата не так просто було обдурити. Він знався на поезії Пушкіна.

Не Пушкін, - говорив твердо.

Христя стояла посередині кімнати. Вона була у восьмому класі і думала, що її покарають.

Тоді прийшлося зізнатися, що вірш написав зовсім не Пушкін, а вона Христя Божева. Тато про сам вірш не сказав нічого, але попросив більше вірші не підписувати іменем Пушкіна.