Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

Але прочани вчепилися, як реп’яхи: покажи та й покажи! Ну і пустельник розв’язав капшука. Прочани зазирнули у нього і радісно скрикнули:

— Та яка ж то смерть? То ж чистісіньке золото!

— Справді? А я думаю, що то смерть.

— Ні, то золото. Віддай його нам.

Пустельник знизав плечима і подався до свого куреня, а прочани, підхопивши капшук із золотом, зникли з його очей. Надвечір вони розташувалися на нічліг і стали готувати вечерю. Коли один із них пішов по воду, двоє інших змовилися його убити.

— Чого маємо ще й з ним ділитися, нє?

— Та і я так думаю.

А той третій, заки набирав воду з джерела, подумав і собі: «А чого б то я мав золотом з ними ділитися? Хіба ж не я попросив пустельника розв’язати капшука?». В око йому впали отруйні опеньки, вирвав жменю і сховав до кишені.

От повісили вони казанок над вогнем, налили води і всипали пшона. Третій вловив мент, коли на нього уваги не звертали, і всипав опеньки до пшона, а тоді потягнувся і сказав, що чується дуже втомленим та воліє відразу лягти спати. Нічого й казати, що то був його останній сон. Та й ті двоє не довго тішилися золотом, бо, з’ївши отруєного кулішу, і самі витягли ноги.

Отак от золото стало смертю.

Лицар і чорт

Був собі один молодий лицар, який, отримавши спадок по батькові, почав жити на широку ногу. Він влаштовував бучні гулянки у шинках, вгощав усіх охочих і незабаром не тільки прогуляв усе батьківське добро, а й заліз у такі борги, що хоч зараз у петлю. Дійшло до того, що вже йому ніхто у борг не давав, і він не мав за що шматка хліба купити.

З того лиха впав він у таку зажуру, що вже й до церкви не ходив. Одного дня, коли він у тяжкій задумі сидів на порозі свого будинку, завітав до нього якийсь панок у чорному сурдуті, чорному капелюсі та при шпазі. Лицар тільки глянув на нього, то вже відразу здогадався, з ким має справу, бо панок не відкидав тіні.

— Як ся маєте, пане лицарю? — привітався гість.

— А ти чейже не знаєш?

— Та знаю, знаю. Того й прийшов. А що, коли я вам дам стільки грошей, що ви сплатите усі свої борги, викупите усе те майно, яке процвиндрили та ще й примножите багатства свого покійного батька?

— О-о, я нічого так не хочу, як повернути собі усе те, що втратив. Але якою ціною?

— Ціна у мене завше та сама. Як тільки розрахуєтеся з усіма боргами і знову станете власником того всього маєтку, який ви втратили, — ваша душа стане моєю.

Лицар недовго думав. Він уже й так намірився найнятися до війська і вирушати у перший-ліпший похід.

Наступного дня чорт привіз у кареті три мішки дукатів і підписав з лицарем умову. З тих пір життя його змінилося на краще. Він розплатився з усіма боргами, викупив батьківський маєток і зажив життям добропорядного міщанина. Він уже не гуляв і не пиячив, став ходити до церкви і замислюватися над тим, що чекає його душу у майбутньому.

А чорт не забарився. Він прийшов і заявив, що збирається забрати обіцяне. Лицар спочатку злякався, але за хвилю опанував себе і відказав:

— Ти поквапився. Я ще не зі всіма боргами розплатився.

То була неправда, але він надіявся на те, що чорт всього не знає і, можливо, вдасться якось викрутитися. Але чорт знав свою справу добре.

— Ага! То ви так! — визвірився на лицаря. — Добре. Завтра о цій самій годині чекайте на мене. Я принесу усі докази своєї правоти.

Чорт зник, а лицар забідкався не на жарт. Вирішив піти до церкви і помолитися, прохаючи у Бога прощення.

На подвір’ї монастиря бернардинів перестрів його Ян з Дуклі. Він побачив лицаря, у якого по щоках текли сльози, а вуста проказували безгучну молитву.

— Маєте якесь горе, пане лицарю? — поцікавився святий.

— Пропав я, пропав, — зітхав лицар.

— Та ну ж бо, кажіть! Нема такої напасті, щоб без надії пропасти. А таку надію дає Бог. Довіртеся мені.

Лицар розповів Янові усю свою пригоду і у відповідь почув:

— Це добре, що ти здогадався бодай на день відкласти виконання умови. Гадаю, я тобі допоможу. Очевидно завтра диявол покаже тобі список усіх твоїх кредиторів і докладні дати, коли ти з ними розплатився. Тому скажи дияволові, що він має свою рацію, а ти свою. І нехай вас розсудить перший зустрічний. Як він скаже, так і буде. Диявол буде певний своєї правоти і погодиться. А тим першим зустрічним буду я.

Лицар втішився, що з’явилася бодай якась надія на порятунок і решту дня провів у ревних молитвах.

Наступного дня чорт, як і сподівалося, виставив повний список кредиторів.

— Ну, що? — махав папером чорт. — Бачите тепер, що ви мій?

— Ні. У тебе своя рація, а в мене своя. Ось ходімо на вулицю і спитаймо першого зустрічного, чия правда. Як він скаже, так і буде.

Чорт погодився. На вулиці вони зустріли Яна з Дуклі, який мирно собі чимчикував, спираючись на патерицю. Ян уважно вислухав докази обох сторін і сказав:

— Що я вам скажу, пане дияволе! Так виглядає, що той папірчик можете собі прицвяхувати над ліжком і милуватися ним щовечора, лягаючи спати. Ви не маєте жодного права на душу цього лицаря.

— А то ж як?! — отетерів чорт.

— А так. За умовою малисьте забрати його душу, коли він розрахується з усіма боргами. Себто поверне усі гроші, які позичив. Так?

— Та щоб мені роги відпали, коли не так!

— А коли так, то скажіть мені, чи вернув вам цей лицар бодай частину тої суми, яку ви йому дали та чи не намагався з вами розплатитися якось інакше?

— Ні.

— А ви, пане лицарю, підтверджуєте це?

— Так.

— Ну, то й надалі не вертайте нічого дияволу і будете вільні. А ти, вража сило, завваж, що за умовами оборудки, ти не можеш вимагати його душу доти, доки він буде винен кому-небудь бодай ламаний гріш. То як же ти можеш вимагати у нього душу, якщо