Настя Левченко - Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко

Розділ 9: Заперечення

Катя зачинила двері й відразу притиснулася до них спиною.

Її серце билося швидше, ніж мало б.

Вона провела рукою по обличчю, ніби намагалася стерти цей вечір.

Все добре. Просто робочий день, нічого більше.

Вона пройшла в кухню, налила собі води й зробила кілька ковтків. Але смак кави, яку Марко приніс уранці, все ще був у її пам’яті. Його голос, його погляд, те, як він без жодних слів простягнув їй куртку.

Досить.

Катя відкрила ноутбук і спробувала зануритися в роботу. Переглядала статті, вносила правки, перевіряла макети. Але концентрація була десь не тут.

Вона не хотіла собі зізнаватися, але Марко… він наче зрушив щось у ній.

Весь цей час вона намагалася його не помічати. Переконувала себе, що він просто хороший фотограф. Просто колега. Просто…

Вона важко зітхнула.

Ні, він не просто колега.

І це лякало її найбільше.

Наступного ранку, коли вона зайшла в редакцію, перше, що побачила — це Марка.

Він стояв біля кавового апарата, нахилившись і розглядаючи його так, ніби перед ним була складна технічна головоломка. Його рука ледь помітно постукувала по корпусу, а на обличчі застиг вираз граничної зосередженості.

Катя мимоволі зупинилася.

Він завжди здавався їй людиною, яка діє інтуїтивно, швидко, ні над чим довго не замислюється. Але зараз…

Щось у цій його зосередженості зачепило її.

— Знову зіпсував? — запитала вона, проходячи повз.

Марко підняв голову й розслаблено всміхнувся.

— Випадково натиснув якесь французьке меню, і тепер він розмовляє зі мною як офіціант у дорогому ресторані.

Катя закотила очі, але чомусь відчула, що всередині стало легше.

Він знову такий, як завжди. Знайомий. Безпечний.

І саме це лякало найбільше.

Вона підійшла ближче й простягнула руку.

— Дай сюди.

Їхні пальці випадково торкнулися. Тепло. Швидкий електричний розряд по шкірі.

Марко не прибрав руки одразу.

Вони обоє на мить завмерли.

Катя швидко натиснула кілька кнопок, і апарат нарешті зашипів, наповнюючи чашку кавою.

— Мирне перемир’я? — запитав Марко, простягаючи їй чашку.

Катя взяла її, намагаючись не думати про те, що кілька секунд тому вони стояли надто близько.

Зробила ковток.

— Поживемо — побачимо.

Марко всміхнувся.

І ця усмішка пройшла крізь неї, зачепила якісь глибокі струни.

Катя швидко відвернулася й пішла до свого столу.

Вона не мала права відчувати цього.

Не мала.

Але якби це було так просто…

 

Дорогі читачі,

як вам цей розділ? Катя бореться зі своїми почуттями, але чи надовго? 

Залишайте коментарі — що ви думаєте про її заперечення? Чи варто їй визнати очевидне?

Не забудьте поставити зірочку і підписатися, щоб не пропустити продовження цієї історії! 

З теплом, ваша Настя))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍