Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

3 Учень

Минув всього день, перш ніж урок основ створення туману почався знову.

- Аби наздогнати програму, - заговорив Ракор, проходячи до свого вчительського місця зі стосом зошитів у руках, - наші заняття проходитимуть тричі на тиждень, - повернувся до дітей, які все ще стояли у поклоні, вітаючи педагога. – Можете вирівнятися, - махнув він долонею. – Я якраз перевірив ваші роботи, - опустив погляд на вміст своїх рук, - і заразом хочу познайомитися із вами, бо минулого заняття я цього не зробив, - привітно усміхнувся хлопчикам. – Отже, - взяв верхній зошит і прочитав написане на ньому ім’я: - Норол Хесама, - підняв погляд до учнів, кивком закликаючи, аби названий підійшов та сам забрав свою роботу.

Один з хлопчиків заклякло кивнув у відповідь, покинув своє місце біля парти та вийшов за зошитом, поспішно вклонився, забираючи роботу. Ракор лагідно посміхнувся цьому та опустив очі до наступного імені:

- Заол Кайто.

Названий учень підійшов та також вклонився, забираючи свій зошит.

- Родич одного з вчителів? – легко запитав наставник.

- Можливо, - не зовсім упевнено кивнула дитина, дивлячись на педагога. – Ми із ним не говорили про це. Я не маю із вчителем Кайто близьких довірчих стосунків. Мій духовний батько вчитель Окант, - розпорошено кивнув ще раз.

- А хто був вашим духовним батьком, вчителю? – з ентузіазмом запитав той хлопчик, який у минулий раз теж задавав дуже багато запитань і імені якого Ракор ще не назвав.

- Ох, - підняв педагог очі до нього, - мій духовний батько покинув академію ще 6 років назад. Не думаю, що ви знаєте про нього.

- Шість років назад? – знову загорівся учень, як вчитель помітив, що один із хлопчиків, за третьою партою біля вікна, якось стиснувся та взяв себе за руку, відвертаючи зовсім опущену голову до пейзажу назовні.

Це був той самий хлопчина, стан якого занепокоїв вчителя минулого разу, коли всі йшли з уроку.

«Одна з робіт дійсно була написана жахливо…» - скорботно насупився педагог.

- Шість років назад, - активно продовжив той балакучий з першої парти, - до нас прийшов новий вчитель. А тепер ви! Ви надовго у нашій академії?

- Сподіватимуся, - загальмовано повернувся Ракор до дитини, відриваючи свій погляд від того учня. - А що? Той новий вчитель вже пішов?

- Ще місяць тому.

«Серед навчального року? - спантеличився чоловік. – Так раптово взяв і пішов? Шість років тут викладав, отже і духовні сини у нього вже мали бути,» - напружено покосився на хлопчика, біля вікна.

- Той вчитель, - повернувся викладач до дитини із якою говорив, - теж вів основи створення туману?

- Так, - активно кивнув той. – Він у нас три предмета вів. І у першокласників також був вчителем.

- Усі вчителі, яких дозволено брати собі у духовні батьки, - розсудливо почав Ракор, - мають щось вести першачкам, аби вони запам’ятали імена педагогів та змогли обрати собі духовного батька.

- Він часто грався із учнями молодших класів, - почав вагомо кивати хлопчина.

- Малі діти дуже милі, - потішно усміхнувся вчитель. – Дивлячись на їх ігри, я сам ледь стримуюся, аби не приєднатися. У кожному дорослому, та навіть викладачу, сидить такий самий веселий та непосидючий хлопчик, як ви самі, - кивнув він на дітей, перевів погляд на учня, який досі стояв перед ним, отримавши свій зошит, та відпустив його жестом, продовживши читати імена на роботах: - Еон Воука, - підняв обличчя до хлопців.

- Це моє! – активно підійшов той самий балакучий та забрав свою роботу.

- Цейно Лорим.

Підійшов один та забрав зошит.

- Хаол Шийсо, - огледів дітей.

Ніхто не поворухнувся.

- Хаол? – спантеличено повторив Ракор. – Він присутній зараз? – перелічив хлопчиків, зазначивши, що зараз є всі одинадцять.

Від свого місця відступив той самий тихий та зажурений учень, що із опущеною головою і стиснутими плечами майже беззвучно пройшов до вчителя та вклонився, забираючи свою роботу. 

- Зайди до мене, після уроків, - стурбовано шепнув йому педагог на вухо.

Той заклякло кивнув, не підіймаючи погляду від підлоги, та повернувся до своєї парти.

«Ця робота була жахлива…» - провів учитель його поглядом.

Коли навчальний день було завершено, а сталося це після чотирьох годин вечора, у кімнату вчителя Ракора тихо постукали.

- Так? – гласно відповів педагог зсередини. – Заходьте.

Учень п’ятого класу стиснуто прокрутив ручку двері та відкрив. Побіжно огледів приміщення, після чого опустив погляд на підлогу.

Кімната це була доволі невелика. Біля лівої стіни по центру, стояло двомісне ліжко. Справа знаходився письмовий стіл із поличками та шафками. Навпроти входу - два вікна, одне з який було відкрито. А одразу зліва від дверей, на стіні висіла розмашистих розмірів дошка, де педагог жваво щось писав крейдою, складаючи план майбутніх занять.

Гість закрив за собою двері.

- О, - мимохідь глянув на нього Ракор та повернувся до дошки, бажаючи спочатку домалювати всі свої стрілочки. – Хаоле, коли я перевіряв роботи, твоя значно відрізнялася від інших. І в не найкращу сторону. Ти пропустив декілька тем на самому початку? – повернувся до учня, як завищав на все горло та відскочив у сторону: - ТРЯСЦЯ! ТИ ЩО РОБИШ?!

Від цих криків, хлопчик зіщулився та заплющив очі, насилу тримаючи свої спущені штани рукою.

- ТИ З ГЛУЗДУ З’ЇХАВ?! – ошелешено заявив вчитель та махнув долонею, миттю створивши навколо стегон хлопця рушник, який обмотав його, позбавивши будь-якої можливості поворухнутися. – Я ПОЗВАВ ТЕБЕ, ЩОБ ЗАПИТАТИ ЧОГО ТИ КОНТРОЛЬНУ ЗАВАЛИ…! – раптово перервався, побачивши, як дитина зморщилася та почала плакати, здригаючись від схлипів. – Гей… - співчутливо наблизився він до хлопця. – Контрольна і контрольна… Не журися ти так, я накричав на тебе не через злість… - протягнув руки аби обійняти його.

Учень налякано відсахнувся та стиснувся ще більше, з насторогою слідкуючи за цими долонями. Ракор побіжно огледів цю реакцію, свої дії: «Він навіть не на мене дивиться, а на руки…»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍