Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

Стейсі

— Залишаємо цю колірну палітру? 

— Так, мені здається вона ідеально підійде до цієї історії, — лунає голос Амалії в моїх навушниках. 

— Тоді я починаю працювати над першим епізодом?

— Так, тільки не забудь про світлотіні, — нагадує Амалія.

— Звісно, — усміхаюся, швидко натискаючи «завершити дзвінок».

 Я відкладаю планшет, знімаю навушники і, зітхаю. Нова історія Амалії — щось неймовірне. Насичений сюжет, харизматичні персонажі, сильні емоції. Вже уявляю, як оживлю все це через кольори, відтінки, деталі, як передам характер героїв через їхні жести, міміку, навіть гру світла.

 Потягнувшись, підводжуся і прямую до кухні. Кава — ось що мені зараз потрібно. Вона стане ідеальним доповненням до мого творчого процесу. І збадьорить мене. 

 Цієї ночі я погано спала через кошмари. Давно вони мені не снилися, чому раптом знову почала бачити їх? 

 На кухні панує знайома тиша. Відкриваю шафку, дістаю улюблену упаковку зернової кави й занурюю пальці в ароматні коричневі зернятка. Ледве встигаю всипати їх у кавомолку, як раптовий стукіт у двері змушує мене завмерти.

 Я мружуся, бо нікого не чекаю.

 Кидаю погляд на годинник — ще навіть не обід. Хто б це міг бути?

 Обережно йду до дверей і, вдихнувши глибше, відкриваю.

 На порозі стоять мої батьки.

— Привіт, люба! — мама, усміхаючись, заходить усередину, навіть не питаючи дозволу.

— Ми були неподалік і вирішили заскочити, — спокійно додає батько, йдучи за нею.

 Я кліпаю, намагаючись осмислити ситуацію. Вони не попереджали, що приїдуть. Вони взагалі рідко приходять без запрошення.

— Ви… серйозно? — бурмочу, зачиняючи двері.

— Чому такий тон? Ми ж просто навідалися, — мама знімає пальто й озирається, ніби оцінює, чи достатньо в мене прибрано.

 Ой, тільки б зараз не почала з цього.

— Я якраз збиралася зробити каву, — кажу я, більше для того, щоб виграти трохи часу й зібратися з думками.

— О, чудово! Нам теж зроби, — радісно відповідає вона, проходячи у вітальню.

 Я стримую зітхання і повертаюся на кухню. Доки кавомолка працює, спершися руками об стільницю, вдихаю глибше. Батьки рідко приходять просто так. Це значить, що зараз буде «серйозна розмова».

 Через кілька хвилин я повертаюся до них із трьома чашками кави. Мама вже встигла знайти мої нові ескізи на журнальному столику й тепер уважно їх розглядає.

— Це ти зараз малюєш? — питає вона.

— Так. Це новий проєкт, — ставлю каву перед ними й сідаю у крісло навпроти.

 Батько відсьорбує каву й кидає на мене той самий погляд, який означає: «Готуйся до лекції».

— Стейсі, ми хотіли поговорити, — нарешті каже він.

— Про що ж? — роблю ковток кави, хоча вже здогадуюся про відповідь.

— Ти ж розумієш, що малювання коміксів — це несерйозно? — прямо каже він. — Це більше схоже на хобі, ніж на справжню роботу.

 Я закочую очі.

— Ми вже це обговорювали, — спокійно відповідаю.

— Але ти ж не молодієш, — додає мама, відставляючи чашку. — Пора задуматися про стабільне майбутнє.

 Я стисла пальці на ручці чашки. Ось воно, ключове слово — стабільність. Їм завжди здавалося, що мистецтво — це нестабільно, ненадійно, що я повинна знайти собі «нормальну» роботу з чітким графіком і страховкою.

— Я вже вирішила, — відповідаю я, намагаючись не підвищувати голос.

— І коли ти влаштуєш особисте життя? — несподівано змінює тему мама. — Усі твої подруги вже або одружені, або принаймні зустрічаються з кимось.

— Мам… — протягую я, роздратовано потираючи скроні.

— Ми просто хвилюємося, — додає вона, дивлячись на мене тим самим поглядом, який змушує мене почуватися малою дівчинкою.

— Все добре, у мене є хлопець, — випалюю я, навіть не подумавши.

Тиша.

Мама та тато одночасно піднімають на мене брови.

— Що? — питає мама.

Я відчуваю, як всередині все стискається. Чорт.

— У мене є хлопець, — повторюю, роблячи ковток кави, щоб приховати нервове сіпання губ.

 Мама обмінюється поглядом із татом, а потім повертається до мене з новою іскрою зацікавленості в очах.

— І чому ми про це нічого не знали?

— Бо я не зобов’язана звітуватися, — відповідаю я, намагаючись звучати спокійно, хоча вже шкодую, що взагалі це сказала.

— Як його звати? Чим він займається? Давно ви разом?

 Питання сиплються одне за одним, а я розумію, що тільки-но загнала себе в пастку.

 Мама схрещує руки на грудях, а тато кидає на мене пильний погляд. Очевидно, що вони не відступляться, поки не отримають хоча б якусь інформацію.

— Його звати Олівер, і він шеф-кухар, — відповідаю, роблячи новий ковток кави. — Це все, що вам зараз потрібно знати.

 Мама знову переводить погляд на тата, і я майже бачу, як у неї в голові складається список нових питань.

— Шеф-кухар? — перепитує вона.

— Так. Він керує власним рестораном, — додаю, сподіваючись, що це справить на них хоч якесь враження.

 Тато киває, ніби оцінює цю інформацію, а мама трохи нахиляється вперед.

— І як давно ви зустрічаєтесь?

— Досить давно, — відповідаю ухильно. — Але я не хочу це обговорювати.

— Ну добре, добре… — мама явно не задоволена, але робить вигляд, що погоджується.

 Ми ще якийсь час сидимо разом, розмовляючи на нейтральніші теми — про погоду, про родичів, про якісь старі сімейні історії. Часом я навіть забуваю про їхню надмірну настирливість і просто насолоджуюся рідкісним моментом спокою.

 Але зрештою цього достатньо. Я помічаю, що вони вже втомилися, а значить, час їх проводжати.

— Я викличу вам таксі, — кажу, дістаючи телефон.

 Мама ще щось розповідає про свою подругу, а тато допиває каву, коли я натискаю кілька кнопок і підтверджую виклик.

— Таксі буде за п’ять хвилин, — повідомляю, підводячись.

Батьки теж встають, мама поправляє свій шарф.