Василь Тибель - Бурштин

Вдома його немає, жінка стривожена, каже – поїхав до лісу по дрова. І вже кілька днів не повертається.

– Дрова?

– Вони всі так кажуть, коли їдуть бурштин мити.

– Добре, ми з тобою, капітане, провідаємо цю Катерину. А Додіку дай хлопців зі спецпризначенців, хай прочешуть ліс. Можна задіяти безпілотник. Якщо того Зарванця все ж таки підстрелили, ніяких слідів не має залишитися, якщо живий – спробуйте домовитися, а ні – то хай на себе нарікає…– Гайворон підвівся з-за столу.

– Петро Сергійовичу, може, перекусиш, попаришся з дороги? – запитав капітан Кушнір, поспішно піднімаючись слідом за гостем.

– Я не голодний, та й ви до мого приїзду насухо не сиділи.– Майор указав очима на стіл. Додік почав похапцем згортати бурштинові камінці до торби.

– Е, ні! Це залишиться в мене як речовий доказ у справі! – Гайворон накрив долонею камінці.– Генерал має знати, навіщо я задіяв такі сили та засоби. Ще й патрони, що ви випустили по гавах, маю якось списати.

– Та я що… Коли для гарної справи, я завжди…– виправдовувався Додік, ховаючи порожню торбинку в кишеню.

Розділ 2

Фіктивні слідчі

Виїхали, не гаючи часу.

Гайворон перебрав керівництво операцією на себе, хоча зазвичай намагався не засвічуватися. Але зараз надто багато стояло на кону. У Києві намічаються чергові зміни, генерал сидить уже не так міцно, тож йому, майорові Гайворону, треба забезпечити надійне майбутнє. Скоро можуть полетіти голови, хоча Гайворон не дуже в це вірить – надто багато політиків пов’язані цією справою. Міцно пов’язані – кого не висмикни, потягнеться ниточка аж до теперішніх, постмайданівських. Він то добре знає – така служба.

Колись, у буремних дев’яностих, ще лейтенантом, він сам пропонував керівництву: тільки дайте наказ, ми всіх, кого треба, за ніч пов’яжемо. Ніхто ж не ховався, все було як на долоні, легко можна було придушити того бандитського спрута, що розповзався країною. Тоді йому пояснили: хочеш працювати – тихенько дихай у комірець. От він і дихав, до майора додихався. Як би ж не Майдан, то пішов би на пенсію полковником. Тепер хто знає, чого чекати до вечора. А в нього ж дочка єдина. Красуня, талановита, живописом захоплюється, сама придумує вбрання, вже й власну колекцію виставляла. Мріє відкрити модельне агентство. Він її обожнює, кажуть, пізня дитина – найдорожча. Отже, мусить допомогти. Лише дружина, бо не дурна ж, здогадується, що вже давно живе не на майорську зарплату. Але її влаштовує, і всіх влаштовує.

Якби ж вони знали, в якому лайні доводиться йому борсатися! Брехати, принижуватися, лізти зі шкіри, взагалі викресливши зі свідомості таку річ, як совість, щоб стабільно мати ті «ліві». Якби ж усі навкруги жили чесно, хіба б спокусився Гайворон на легкі гроші? А тепер назад шляху нема, в органах такі проблеми вирішують тихо, без зайвого шуму. Навіть міністри, які намагалися щось зайве бовкнути, кінчали самогубством, двічі вистріливши собі в скроню.

Гайворон тріпнув головою, відганяючи моторошні думки. Постановив собі: завершить цю справу й буде проситися у відставку. Втомився, морально й фізично, та й вислуга вже дозволяє. Хай молоді намагаються змінити цей світ…

Їхню машину зустрів дільничний, привітався й усівся на переднє сидіння. Гайворон ніколи не сідав поруч із водієм. Не так щоб побоювався, але не терпів запаху поту й дешевого парфуму вперемішку з бензином, яким завжди віяло від молодого водія.

Автівка завернула за ріг і з’їхала на бруківку. Ця вулиця ремонтувалася ще, певне, за царя Гороха. Двісті метрів до хати Катерини Зарванець майор бовтався на сидінні, як у міксері.

– Ось її двір! – указав місцевий «шериф» на тесаний ґанок.

Хата нова, дерев’яна, під лак, оббита по-модному – блок-хаусом. Гайворон віднедавна розбирався в тих нових будівельних назвах, бо ж сам зводив у передмісті Києва «хатинку». Саме так волів називати той архітектурний витвір на двох гектарах серед лісу. Він завжди був проти зайвої пишноти, але дружина наполягла. Тепер ще й доведеться ховати кінці, переписувати на якогось далекого родича. Електронні декларації, це ж треба! Але то пусте, потім. Зараз головне – отримати той жилавий бурштин, тоді генерал напевне його відпустить…

Зупинилися навпроти нової, добротної хати. Майор із капітаном попрямували до ґанку, а дільничному наказали залишатися біля машини. Гайворон не хотів, щоб зайві вуха чули цю розмову,– і без того надто багато сторонніх осіб задіяно. Якщо, не приведи Господь, щось піде не так, це ж скільки зусиль знадобиться на «прибирання». Генерал не любить зайвих свідків.

– Добридень! – Гайворон заступив дорогу русявій жінці, що вийшла із тазиком прання наперед себе, почувши гавкіт собаки. Не красуня, але з перцем, мимоволі відзначив про себе.

– І вам доброго дня!

– Може, запросите до хати?

– Я вас не знаю, чоловіче добрий. А з дільничним ми вже розмовляли.– Жінка кивнула на одиноку постать біля машини.

– Ох, не відрекомендувався, вибачте! Кримінальна поліція, капітан Плашко.– Гайворон витягнув затерте посвідчення, розкрив і, наче фокусник, повертівши перед носом жінки, блискавично заховав. Знав, що майже ніхто не встигає розгледіти затертий напис «міліція», а тим більше запам’ятати прізвище.

– Це мій помічник. Хочу з вами поговорити про вашого Сашка.

– А що про нього говорити? Приїде з лісу, то й поговорите.

– То він живий? – промовив Гайворон, та, поглянувши на жінку, миттю зрозумів, що дав маху, тому виправився: – Ви з ним говорили?

– Так, телефоном. А в чому справа? – стривожилася жінка. Така навала представників закону, та ще й із самого ранку, змусила її насторожитися.

– На жаль, відбулося нещастя. Ваш чоловік застрелив поліцейського,– не зморгнувши оком, збрехав Гайворон.

– Ой божечки! Як таке могло статися? – Катерина опустилася на ґанок, чіпляючись за перила, наче ноги їй раптово відмовили. Тазик із пранням випав із рук. Груди молодої жінки важко здіймалися.

– Вам погано? – Майор простягнув руку, аби підтримати жінку.

– Ні, все добре, зараз минеться…

Жінка зблідла, але наступної хвилини взяла себе в руки.

– Давайте все ж таки зайдемо до хати! Я б не хотів, щоб хтось почув нашу розмову,– знову запропонував удаваний слідчий.

– Так, звичайно,– ледь чутно вимовила Катерина.

Гайворон із капітаном зайшли до світлиці слідом за господинею і розташувалися в кріслах навпроти каміна.

– Його намагалися затримати за незаконний промисел бурштину, а він першим відкрив вогонь і смертельно поранив поліцейського.– Гайворон говорив тихо – це надавало його словам переконливості.

– Я не вірю! Сашко без потреби навіть мухи не заб’є…– вимовила жінка, не піднімаючи очей, ніби сама