obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Та, попри безодню питань, що роїлися в голові Габріеля, він вирішив не витрачати час і нарешті дізнатися більше про хлопця, що стояв перед ним.

— Мабуть, я повинен запитати, хто ти, — хрипким голосом вимовив він, не відриваючи погляду від дитини. — Ти врятував мене, і я вдячний тобі, але... я не певен, чи ти не витвір моєї уяви, чи не одна з тих чудовиськ з лісу.

З його слів роздався оглушливий сміх хлопчика, і той, аж притиснувшись до живота, сміявся так щиро, що його сміх здавався водночас і дитячим, і не по-дитячому загадковим. Він відкашлявся, спробував зібратися і, все ж таки, відповів:

— Та я не монстр. Невже я справді схожий на тих потвор? Я ж просто дитина, — з насмішкою промовив він, і його слова звучали так, наче він одночасно зітхав і підсміювався. — Я тут, щоб допомогти тобі зрозуміти цей світ. Чи я витвір твоєї уяви? — він тихо усміхнувся, і в його погляді було стільки таємниці, що навіть у такому дивному місці це ставало якимось новим підтекстом. — Можливо. Але без мене ти не впораєшся.

Габріель дивився на хлопця з подивом, намагаючись розібратися в тому, як цей, з вигляду безтурботний хлопчисько, здатен так спокійно і впевнено говорити з ним, ніби він знав кожен його крок ще до того, як той зробив його.

— Чому без тебе я не впораюся? — запитав чоловік, його голос тепер здався більш напруженим, а погляд — схвильованим.

— Я знаю тебе краще, ніж ти сам себе, — відповів хлопчик, і його слова звучали так, ніби вони містили в собі велику таємницю. — В деякому сенсі, я і є ти.

Габріель втратив дар мови. Він спробував опанувати себе, але це все більше вводило його в ступор.

— Я не розумію! Як ти можеш бути... мною? — знову не стримався він, голос його тремтів від здивування та непевності.

— Я — голос твоєї душі, я — твій провідник у цьому світі, — відповів хлопчик, його тон був спокійний, але в ньому лунала якась нездоланна впевненість.

— Що це за світ? — нарешті не витримав Габріель, його бажання зрозуміти було більшим за страх.

— Це твоя підсвідомість, твої думки, твої страхи й хвилювання, — пояснив хлопчик, мов лунаючий голос з темних глибин душі. — Ти думав, ці монстри тут просто так? Ні, це ти їх створив. І ти мусиш їх здолати, щоб врятувати не лише цей світ, а й себе.

— Чому я маю рятувати себе? — запитав Габріель, і в його голосі звучала більша частина не тільки сумніву, але й відчаю.

— Тому що твій біль і страх поглинули все світле, що колись існувало в тебе. Ти поступово втратив усе хороше, що було в твоєму серці, а морок поглинув кожну спробу надії, залишивши лише безмежне страждання, — сказав хлопчик, його голос став тихішим, але від цього ще більш важким. — Ти не можеш залишити це так. Люди, яких морок теж охопив, втрачають сенс існування або, сповнені страхом, самі прирікають себе на загибель. Це випробування, через яке ти мусиш пройти, інакше все зникне.

Табун мурашок пробігся по спині Габріеля. Він уважно вслухався в кожне слово хлопця, і з дивним відчуттям відгукнувся в своїй душі. Йому не вдавалося згадати ані одного світлого, радісного моменту, що хоч якось зміг би запалити іскру надії. Останні роки він жив в усамітненні, відмовляючись від будь-якого спілкування з людьми. Він втратив зв'язки, відмовився від друзів, став закритим і відстороненим, залишившися на самоті в темряві власних думок.

— І як же мені рятувати себе? — відчайдушно вигукнув Габріель, згадуючи моторошну пісню жінки з дитиною. — Вона співала, що як стемніє, я помру!

— Насправді, — хлопчик зітхнув, — я не знаю, що саме ти маєш робити. Підозрюю, що ми це дізнаємося пізніше. Та жінка... вона справді співала пісню?

— Так, — підтвердив чоловік, — вона співала щось про захибель дня, і як прийде ніч, якийсь дух здолає мене.

— Можеш згадати її слова чітко? — запитав хлопчик, дивлячись на нього уважно. — Мені здається, це може бути загадка або підказка.

Габріель замислився. Мелодія звучала в його голові, але слова ніяк не хотіли виринати з пам'яті. Він закрив очі, намагаючись відтворити ту моторошну сцену. І ось, після кількох секунд мовчання, він почав невпевнено наспівувати мелодію. Згодом, коли слова нарешті прорізалися в його пам'яті, він заспівав хрипким голосом:

— "Коли загине світлий день,
І ніч здолає світ як тінь,
Не май надії, не втечеш,
Бо дух знайде тебе, хоч де б ти йдеш.

Почути подих зможеш мій,
Відчує запах — ти вже свій.
Сховайся, хоч де схочеш ти,
Та в серці тьму вже не зупинити.

Як згасне світ і ніч зійде,
Надії марні – зло прийде.
Не клич порятунок, бо страх – твій гість,
Залишить від тебе лиш попіл і злість..."

— Цікаво... — тихо промовив хлопчик, ніби щось розуміючи. Він повторив кілька рядків пісні під носа, а потім задумано поглянув на Габріеля. — Тут співається про якесь абсолютне зло. Можливо, це метафора, що вказує на крах цього світу, а може, щось конкретне насувається, і ми ще не знаємо, що саме.

— Чи могла ця жінка повернутися і вбити мене? — спитав Габріель, відчуваючи непевність у кожному слові.

— Вона лише вісник, — відповів хлопчик, ніби це було очевидно. — Її задача — сповістити тебе про майбутнє, залякати тебе ще більше.

— То це пророцтво? — знову запитав чоловік, голос його видавав відчай. — Це означає, що я не зможу уникнути цього?

— Я не знаю, — знизав плечима хлопчик. — Давай поки що перепочинемо, — він вказав на вікно, де ледь помітно пробивалося сонячне світло. — Поки день, ми в помірній безпеці.

— Помірній? — викрикнув Габріель, його голос звучав зневірено. — Ти не маєш впевненості?

— В цьому місці неможливо її мати, — зітхнув хлопчик, і його погляд став темнішим. — Ми всі тут лише граємо у сліпу гру з темрявою.