Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

6. Навіщо тобі я?

У вітальні стає надто спекотно. До шуму у вухах і запаморочення. Під тріскотіння електрокаміну дихаю глибоко, намагаючись осягнути і зрозуміти, що щойно сталося. 

В очах Марка немає тієї колишньої турботи, але тепер є тривога і навіть страх. Він мовчить, однак не знає, куди себе подіти. 

Я теж сиджу мовчки, не наважуючись щось спитати, чи сказати. Тільки тепер, коли страх замерзнути минув, почуваюсь страшенно незручно в його куртці та двох ковдрах поверх неї. І руки поколюють, наче досі його дотики відчувають…

– Я принесу тобі одяг! – нарешті порушує тишу і швидко йде. – Будь ласка, Агато, не роби дурниць, поки мене не буде! – кидає холодно, обертаючись до мене вже з дверей. 

Ну от… Не робити дурниць – то він про зараз, чи про взагалі? На сьогодні що, ліміт вичерпано? 

Почуваюсь такою стомленою, що навіть спати хочу, попри адреналін, емоції і букет вражень після польоту. 

І після Маркового запитання… 

Як би мені не хотілося зараз просто відпочити – треба врешті розставити крапки над і, бо ситуація давно перестала розважати і почала вже потроху лякати. Що, в принципі, в нормальних людей, мало б бути від самого початку цієї дивної сторі. Але де нормальні люди, а де я? Чого ще можна чекати від надміру серйозної виховательки вдень і ексцентричної авторки жіночого іронічного детективу вночі? А якщо врахувати, що про останнє навіть моя рідна мама, з якою я живу не знає – образ отримує все більше й більше відтінків такого собі екзальтованого божевіллячка. 

Така вже я є. Зовні і напоказ одне, а от те що всередині – лише для мене і літератури, яка поки для мене є суворою мачухою, а не другою мамою. Схоже, видавництва просто в чергу стають, аби мій черговий рукопис… проігнорувати. Іноді я взагалі дивуюсь, яким дивом вдалося видати перші три книги. Але ж… далі справа не йде… Мені б задуматись, щось змінити, а я… а я сиджу на дачі посеред лісу з дивним чоловіком, якого мала б боятись і який, схоже страждає на провали в пам'яті. Або на роздвоєння особистості. Або ще на якийсь страшний розлад. Мені б тікати, а я п‘ю його глінтвейн та поглядаю на велетенського вовко-пса, що пряде гострими вухами в очікуванні господаря. 

Марк нарешті повертається зі стосом одягу в руках. 

– Тут мої старі речі, коли я був трохи… меншим, – знічено усміхається. – Бери, що сподобається, а завтра я куплю тобі нормальний жіночий одяг. 

– Мені не треба купувати одяг! – підводжусь і притримуючи кокон з ковдр, підходжу ближче. – Мене треба відпустити додому! І все! Ніяких проблем, ніяких пригод. – гаряче переконую. 

– Ні! – в синіх очах сплахує крижане полум’я. Він не жартує і не переконує мене. Констатує те, що давно вирішив для себе.

– Тоді поясни мені, нарешті, що в біса відбувається і нащо я тут? Що з тобою? В тебе провали в пам'яті? – ну так, надто різко і нетактовно, але яка тактовність може бути в жертви викрадення, тобто в мене? Так-то ми не на побаченні за кавою з круасаном сидимо!

– Згоден, це треба було давно зробити, – несподівано погоджується він. – Давай ти переодягнешся, а я зроблю кави і щось поїсти, та все поясню. 

– Точно? 

– Точно. Тільки не затримуйся!

– Добре! – намагаюсь якомога повільніше йти нагору, аби ковдри з мене не впали. Хочу не показати свій інтерес, але це важко зробити, коли цікаво мені тут все: що з ним і хто він, що він мені розповість, та навіть, який одяг носив раніше, “коли був трохи меншим”!

Одяг нічого особливого мені не каже: симпатичні класичні футболки-поло відомих брендів та джинси. Жодного неформату чи бодай якихось натяків на те, ким був, чи мріяв бути їх власник раніше. Врешті, обравши футболку мого улюбленого зеленого кольору і кофту, спускаюсь на аромат омлета і свіжозвареної кави. 

Марк вже накрив на стіл та насипає в велику миску корм Рою. 

– Тобі личить зелений. Шкода твого светра, – усміхається мені. 

– Ти… згадав? 

– Ні, подивився камеру. Ось цю – показує собі на шию і я тільки тепер помічаю на ній срібний ланцюжок з химерним масивник кулоном. 

– Ти носиш на собі камеру? 

– Вимушена міра безпеки. Сідай, я розкажу тобі. – вказує на стілець поряд зі столом. 

– Добре, – слухняно виконую його наказ. 

– Агато, я хворію на якусь грьобану загадкову хворобу. – починає з не надто оптимістичної новини. – Лікарі досі не можуть поставити діагноз, але це не найгірше в моїй ситуації…

– Так… А можна якось… детальніше? 

– Антероградна амнезія* – найбільш приближений термін. – ще більше заплутує мене. 

Прим. автора: Антероградна амнезія – випадіння з пам’яті подій, що відбулися безпосередньо після періоду стану порушеної свідомості. 

– Я не лікар, і…

– Розумію. Хоча це навіть лікарю складно. Суть в тому, що я з дитинства маю унікальну память. Можу запам'ятати з десяток цифр підряд, кольори і відтінки неба на заході сонця десять років тому і ще багато всіляких непотрібних дрібниць. Моя голова – як комп'ютер, чи архів, незнаю. Там є все. Але… В медалі є інша сторона. Моменти сильного хвилювання, чи переживання, час сильного стресу чи страху – все це миттю випадає з моєї пам'яті і проявляється хіба що дивними незрозумілими мені флешбеками. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍