Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

class="p1">Ця місцина була моїм таємним прихистком, про який не знала жодна жива душа. Саме тут я зберігала свої улюблені речі. Речі, які місіс Лейн напевно викинула б, якби натрапила на них удома. Поки мої очі звикали до напівтемряви, я зручно вмостилася у своєму земляному барлозі, намагаючись розгледіти маленькі полички, які власноруч спорудила із камінців. На них розмістилися равликові хатинки, кольорові камінчики, капелюшки жолудів, яскраве сойчине пір’ячко, шпилька, зламаний медальйон і ще безліч скарбів, позичених мною у сорочих гніздах.　

Я полегшено зітхнула й підтягнула зігнуті в колінах ноги до підборіддя (поза, геть неприйнятна для справжньої леді!), обхопила руками щиколотки і втупилася поглядом у струмок, який вирував коло моїх ніг. У заплаві метушилася невеличка форель. Я спостерігала, як рибини то розпливаються навсібіч, то збираються в табунці. Зазвичай це видовище мене зачаровувало.　

Проте не сьогодні. Все, про що я могла зараз думати, — що сталося з моєю мамою. Зрештою мені таки доведеться повернутися додому, однак вона не чекатиме на мене. Там будуть брати́, і якщо вони побачать мене у забрудненому вбранні, то напевно скажуть…　

А хай їм грець!　

Опустивши ноги, я потягнулася до свого набору для малювання. Мені потрібні олівець і кілька аркушів паперу. На одному з них я поспіхом і не надто старанно намалювала Майкрофта в гетрах і з моноклем, не забувши про дебелий ланцюжок із кишеньковим годинником, що висів на його напнутому на животі жилеті.　

Наступним я зобразила Шерлока — довготелесого, з виразним носом і гострим підборіддям.　

Мені хотілося намалювати й маму, адже на неї я теж гнівалася. Я збиралася зобразити її такою, якою вона могла бути в день зникнення, — у капелюшку, схожому на перекинутий квітковий горщик, і дивакуватому жакеті з турнюром…　

Вона не взяла із собою набір для малювання.　

І не збиралася повернутися до святкування мого дня народження.　

Вона й справді щось задумувала. І хоч мені було боляче, я мусила визнати, що братй мали рацію.　

Чорт забирай, поки я, вкрай нажахана, збивала ноги, шукаючи її, мама пречудово почувалася без мене, насолоджуючись цікавими пригодами.　

Хтось подумає, що я зрадію, якщо вона виявиться живою.　

Навпаки. Я почуваюся жалюгідно.　

Чому вона не покинула мене одразу? Не вкинула до кошика й не залишила під чужими дверима після моєї появи на світ?　

Чому вона вирішила позбутися мене саме зараз?　

Куди вона могла піти?　

І, забувши про малюнки, я поринула в роздуми. Поруч зі своїми ескізами я написала цілий список запитань:　

Чому мама не взяла мене з собою?

Якщо вона збиралася в далеку дорогу, то чому не поїхала на велосипеді?

Чому вона так дивно вбралася?

Чому мама не виїхала з маєтку через ворота? Якщо вона втекла пішки, то куди могла податися?

І навіть якщо й знайшла екіпаж із візником, то куди попрямувала?

Куди вона поділа всі гроші?

Якщо мама планувала втечу, то чому не взяла із собою речі?

Чому їй конче потрібно було зникнути в мій день народження?

Чому вона не залишила мені прощальної записки з поясненням?

Відклавши олівець, я знову втупила погляд у бурхливий струмок. Дрібні рибки снували туди-сюди, неначе темні сльозини.

Раптом щось зашурхотіло в підліску довкола верби. Обернувшись, я побачила знайому кудлату голову, яка зацікавлено зазирала до моєї схованки.　

— О, це ти, Реджинальде, — протягнула я, — дай мені спокій.　

Проте я вдячно схилилася до свого колі. Він притулився до мене довгастою мордою, весело розмахуючи хвостом, і я обійняла його кудлату шию.　

— Дякую, Реджинальде! — раптом почула я поруч. Наді мною стояв мій брат Шерлок.　

Видихнувши, я відштовхнула Реджинальда й потягнулася по аркуші, що лежали поряд. Утім, варто було зробити це швидше — Шерлок схопив їх першим.　

Він витріщився на мої малюнки, а тоді закинув голову й засміявся — тихо, проте щиро, хитаючись на місці, йому навіть довелося присісти на кам’яний приступок під вербою, щоб відсапатися.　

Я закам’яніла від страху, але Шерлок приязно мені усміхався.　

— Чудово, Еноло, — видушив із себе він, щойно вгамував напад сміху, — у тебе хист до малювання карикатур. — Він повернув мені ескізи. — Хоча, чесно кажучи, Майкрофтові краще цього не бачити.　

Опустивши розпашіле обличчя, я поклала малюнки в папку з художнім приладдям.　

Брат знову звернувся до мене:　

— Знаєш, колись це дерево опиниться під водою, і я сподіваюся, що в той час тебе під ним не буде.　

Хоч він і не насміхався з мого сховку, в його голосі вчувався легкий докір. Він бажав, аби я покинула свій прихисток. Насупившись, я таки вийшла.　

Шерлок запитав:　

— Що за аркуш у твоїй руці? Можна поглянути?　

Це був мій список запитань. Я віддала його братові, щосили намагаючись переконати себе, що мені геть байдуже до його реакції.　

Як підтята, я опустилася на камінь, порослий папороттю, а Шерлок узявся читати.　

Він уважно вивчив мій список. Здавалося, що мої питання його дійсно зацікавили, — Шерлокове вузьке обличчя із гострим яструбиним носом вмить стало серйозним.　

— Тобі вдалося помітити найголовніше, — зрештою промовив він. У його голосі вчувалося ледь помітне здивування. — Гадаю, ми можемо припустити, що мати не виходила через ворота, оскільки не хотіла, аби вартовий побачив, у якому напрямку вона пішла. З цих самих міркувань вона не скористалася дорогами, де могла здибати когось знайомого. Мушу визнати, наша матінка досить кмітлива, адже ми досі не маємо жодного уявлення, де її шукати — на півночі, півдні, заході чи сході.　

Я кивнула й розправила плечі — поволі мені ставало краще. Шерлок не насміхався з моїх дитячих роздумів, натомість намагався вдовольнити мою цікавість.　

Отой безіменний метелик у моєму серці — я нарешті почала розуміти, звідки він узявся.　

Уперше він затріпотів, коли я дізналася, що у братів були непорозуміння з матір’ю, а не неприязнь до мене.　

Той метелик — моя надія. Мрія. Бажання. Хоча шансів на щасливий кінець майже не було.　

Мені страшенно хотілося, аби братй мене… Я не наважувалася навіть думати про їхню любов, проте щиро бажала бути їм небайдужою.　

Шерлок вів далі:　

— Щодо інших твоїх запитань, Еноло… Сподіваюся, вже зовсім скоро я знайду на них відповіді.　

Я знову ствердно кивнула.　

— Не розумію тільки одного. Я розпитав Лейна про материне вбрання і не можу втямити, чому тобі воно видалося дивним.　

Я зашарілася, згадавши нещодавнє непорозуміння з Лейном, і ледь чутно пробурмотіла:　

— Ну… Ця підкладка…　

— А,