Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

були важливі докази. Пуаро самовіддано вмочив туди палець і обережно скуштував.

– Какао… гадаю… з ромом.

Він перейшов до безладу на підлозі, де поруч із ліжком перевернувся стіл. Лампа, якісь книжки, в’язка ключів, розбитий шматок кавової чашки – усе лежало на підлозі.

– О, цікаво, – мовив Пуаро.

– Мушу зізнатися, що не бачу тут нічого надто цікавого.

– Не бачите? Погляньте на лампу… скляний циліндр розбитий у двох місцях; шматки так і лежать, як упали. Та дивіться: кавова чашка розчавлена в порошок.

– Що ж, – стурбовано мовив я, – гадаю, хтось на неї наступив.

– Саме так, – проговорив Пуаро дивним голосом. – Хтось на неї наступив.

Він підвівся з колін і повільно перетнув кімнату до полиці над каміном, де зупинився й бездумно перебирав статуетки, рівненько їх розставляючи. Чоловік робив так, коли нервував.

– Mon ami, – сказав він, обертаючись до мене, – хтось наступив на ту чашку, розтерши її в порошок, і зроблено це тому, що в ній був стрихнін, або – що набагато серйозніше – тому, що в ній не було стрихніну!

Я не відповів. Я стояв здивований, та знав, що не варто його просити пояснити. За якусь мить Пуаро продовжив своє розслідування. Він підняв в’язку ключів з підлоги і, перебираючи їх у руках, урешті вибрав один, світлий і блискучий, який вставив у бювар. Ключ підійшов, і детектив відімкнув його та, мить провагавшись, зачинив і знову замкнув, кинув в’язку ключів, разом із тим, що спочатку був у замку, у свою кишеню.

– Я не маю повноважень оглядати ці папери. Та це повинно бути зроблено, негайно!

Після цього він уважно оглянув шухляди умивального столика. Перетнув кімнату до вікна ліворуч. Кругла пляма, ледь помітна на коричневому килимі, здавалося, надзвичайно його зацікавила. Він опустився на коліна, докладно її розглядаючи, навіть понюхав її.

Урешті налив кілька крапель какао в пробірку, акуратно її закривши. Далі дістав свій записник.

– У цій кімнаті ми виявили, – проговорив він, інтенсивно щось записуючи, – шість пунктів, на які варто звернути увагу. Мені їх перерахувати чи ви бажаєте?

– Вам, – поспіхом відповів я.

– Гаразд тоді. Один – кавова чашка була розтерта в порошок; два – бювар із ключем у замку; три – пляма на підлозі.

– Вона могла бути там уже давно, – перебив його я.

– Ні, бо досі вогка на дотик і пахне кавою. Чотири – фрагмент якоїсь темно-зеленої тканини… лише кілька ниточок, та можна розгледіти.

– Ах! – вигукнув я. – Ось що ви заклеїли в конверт.

– Так. Це може виявитися шматком сукні самої місіс Інґлторп, що не так значуще. Подивимося. П’ять – ось це! – драматичним жестом він указав на велику пляму від воску зі свічки на підлозі поруч із письмовим столом. – Це повинно було б статися вчора, в іншому разі хороша покоївка прибрала б її з допомогою промокального паперу та гарячої праски. Одного разу один із моїх улюблених капелюхів… та зараз не про це.

– Найпевніше, це трапилося вчора ввечері. Ми були надзвичайно схвильовані. Можливо, сама місіс Інґлторп упустила свічку.

– Ви принесли лише одну свічку до кімнати?

– Так. Її тримав Лоуренс Кавендіш. Та він був такий збуджений. Здається, він побачив щось он там, – я вказав на полицю над каміном, – що його цілковито паралізувало.

– Як цікаво, – швидко проговорив Пуаро. – Так. Із цього можна робити висновки, – його погляд пройшовся по всій довжині стіни. – Але то не його свічка зробила таку велику пляму, бо, як ви можете помітити, це білий віск, а свічка мсьє Лоуренса, яка досі стоїть на туалетному столику, рожева. З іншого боку, місіс Інґлторп не мала свічки в кімнаті, лише лампу для читання.

– То, – сказав я, – які ваші висновки?

Мій друг відповів, роздратувавши мене, натякаючи, що мені варто скористатися власними природними можливостями.

– А шостий пункт? – запитав я. – Гадаю, це зразок какао.

– Ні, – вдумливо промовив Пуаро, – я міг би його включити до цих шести, але цього не зробив. Ні, шостий пункт я наразі не виголошуватиму.

Він швидко оглянув кімнату.

– Тут уже нічого робити, на мою думку, хіба що… – Він наполегливо й довго вдивлявся в згаслий попіл на камінній решітці. – Вогонь горить… і знищує. Та випадково… там може бути… гляньмо!

Ставши на коліна й опершись на руки, він почав завзято перекидати попіл з решітки через огорожу каміна, але робив це дуже обережно. Раптом з його вуст почувся приглушений вигук.

– Щипці, Гастінґсе!

Я похапцем передав їх йому, а він уміло витяг маленький шматок обвугленого паперу.

– Ось, mon ami! – залементував він. – Що ви на це скажете?

Я пильно оглянув фрагмент. Ось точне його відтворення:

Я розгубився. Фрагмент був якийсь товстий, не схожий на звичайний папір для письма. Раптом мені сяйнула думка.

– Пуаро! – крикнув я. – То фрагмент заповіту!

– Власне.

Я незадоволено на нього глянув.

– Вас це не дивує?

– Ні, – відповів той похмуро. – Я цього очікував.

Я віддав шматок паперу й простежив за тим, як він поклав його до свого портфеля з такою ж послідовною обережністю, з якою поводився з усім. Мої думки плуталися. Що то за загадки із заповітом? Хто його знищив? Та сама особа, що залишила воскову пляму на підлозі? Очевидно. Та як хтось зміг отримати доступ? Усі двері були замкнені зсередини.

– Тепер, друже, – різко мовив Пуаро, – час іти. Я волів би поставити кілька запитань покоївці… Доркас її звуть, чи не так?

Ми пройшли через кімнату Альфреда Інґлторпа, а Пуаро затримався настільки, щоб зробити хоча й короткий, але вичерпний огляд. Ми вийшли крізь ті ж двері, замкнувши і їх, а також двері місіс Інґлторп, як це було до того.

Я провів його до будуара, який він висловив бажання відвідати, а сам пішов шукати Доркас.

Проте, коли я повернувся з нею, будуар був порожнім.

– Пуаро, – покликав я, – де ви?

– Я тут, друже.

Він вийшов крізь французьке вікно і стояв, здавалося, зачарований клумбами різноманітних форм.

– Чарівливо! – бурмотів він. – Чарівливо! Яка симетрія! Гляньте на цей півмісяць, а ці ромби… така чепурність заворожує око. Та й розташування рослин ідеальне. Усе було нещодавно зроблено, так?

– Так, здається, цим займалися вчора по обіді. Та заходьте, Доркас уже тут.

– Eh bien, eh bien! Не карайте мене за мить насолоди цим видом.

– Так, але ця справа важливіша.

– Чому ви думаєте, що ці милі бегонії менш важливі?

Я знизав плечима. Із ним важко сперечатися, якщо він у чомусь переконаний.

– Ви не погоджуєтеся? Але так воно і є. Що ж,