Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 3.1. Добрі наміри

 

– Ти жерла як голодна собака! – ганив мене Ферн після нашого з ним повернення. – У тебе очі на лоб лізли, але ти не вгамувалась, поки не запхала в себе обидва пироги і варення! Людський шлунок не може стільки вмістити, бідако!

– Стулися, – неохоче відмахувалась я, – просто закрий писок… Зараз лопну… Точно лопну… Пошкодуєш тоді! Бач, голосок прорізався! Чому не зупинив, коли було треба?

– Вони мене бачать, ти, безголова дубино! Ти б знала про це, якби послухала хоч трохи, – гарячкував демон, зовсім не вражений моїми муками після переїдання. – Обидві сестрички, уяви собі! Тільки Ів думає, ніби я – твій непосидючий домовичок, і боронь боги розповісти їй правду!

– Чому? – запитала я, сама не знаючи, що маю на увазі.

– Тому що демони – страшні! Їх боятися треба! А домовики – нечисть дрібна, нешкідлива, коштують менше золотого… Це Мела може знехтувати п’ятдесятьма монетами, оскільки їх однаково не вистачить на послугу Дракона, а Ів у плані практичності розумніша. На кілька золотих не зазіхатиме, але пів сотні, думаю, заспокоять її совість краще за валер’янку.

– Чому вони тебе бачать, а я – ні?! – одна з сумбурних думок зуміла виділитись із заплутаного сплетення інших. – Чому?! Ти що взагалі таке?!

– Якщо вірити Ів, я схожий на пухнастий клубок ниток, – хмикнув Ферн. – Ну а Мела назвала мене колючою кулькою з хвостом. Виявляється, майже всі ті, хто стикався з вищим демоном лицем до лиця, дістають здатність бачити нечисть. З цього випливає, що…

– Що ти – дрібнота?!

Від образи хотілося плакати. Я вважала його наймогутнішою, найрозумнішою, найнадійнішою істотою, здатною на будь-який подвиг, було б бажання. А з’ясувалося, що він не в змозі ні з’явитися перед більшістю людей, ні сховатися від меншості, що має чи мала стосунок до магії.

Я наївно вірила, начебто Ферн залишається невидимим, не бажаючи лякати мене своїм істинним виглядом. Ага, звісно! Він просто не міг стати видимим! Не через закляття або перстень-темницю, ні – лише тому, що не був достатньо сильним. У-у-у, я б завила, якби це допомогло щось змінити. Наприклад, підвищити його демонський рівень, чи як там це називається? Напевно ж таке можливо!

До речі…

– Кажеш, Ів тебе теж… ну, бачить? А вона як?!

– Вона врятувала молодшого сина барона Ірреського три роки тому, коли їхній родовий демон вирвався на свободу і зруйнував частину замку. Ів працювала там з юності, якщо ти не в курсі. Під час тієї події вона й пошкодила спину, тому барон надсилає їй щомісяця по десять мідних монет. І тому тобі не варто плескати язиком щодо мене.

– Хочеш залишитися пухнастим клубком? – саркастично поцікавилась я. – Боїшся піднятися вище кульки?

– Не хочу стати монстром, – рівно відповів Ферн. – Припиняй істерику, Тає. Ти сама захотіла щось змінити в нашому житті, і, мушу сказати, давно пора. Озирнись! Ти живеш гірше за волоцюгу!

– Забув, який завал у них? У твоїх обожнюваних сусідів? – огризнулась я, майже визнавши його правоту. – На кухні взагалі немає порожнього місця, крім вузького проходу, а в спальні хіба що ліжка виділяються серед барахла, яким заставлена підлога. Одяг, книги, якісь незрозумілі прилади, моторошні рослини…

– Твоя правда, – з надзвичайною м’якістю погодився демон. – У них – завал. Нагромадження необхідних або просто дорогих їм речей. А у тебе – брудне смердюче звалище! Ти не можеш жити без купання, але в твоєму домі не оселилася б і свиня!

– Тебе ж усе влаштовувало!

– Тебе все влаштовувало, – терпляче повторив мої слова Ферн. – Ти не була готова до іншого. Але зараз тобі необхідно щось більше, ніж існування без мети. Ти надумала допомогти мені. Тає, зрозумій, ти змінилася не тільки зовні.

Мене наче облили крижаною водою. Він не перебільшував. Уперше за роки, проведені разом, я поставила його інтереси вище своїх.

Неживий сміх пронісся холодною кімнатою, луною відбився від голих стін. Нарешті Атайя Мерлейн померла остаточно. Я зрозуміла це з дивною мішаниною гіркоти і полегшення. Мене не лякало минуле. Я стала сильнішою за нього.

***

Ніколи не думала, що іноді визнання своєї поразки означає виграш. Коли я, доведена демоном до сказу, перемила весь цілий посуд (дві ложки і ніж – нічого складного) і викинула непридатний до вживання, у двір пролізла злюча Мела, тримаючи перед собою вузлик із залишками пирога.

Трохи раніше Ів влаштувала їй гучний скандал за байдужість до моєї персони. Мовляв, як же це так – по сусідству живе обірвана зголодніла істота, а тобі, люба сестричко, байдуже? Бездомних кішок підгодовуєш, бродячим собакам сухарі виносиш, шість годівниць для невгамовних горобців навколо хати розвісила, але жодного разу не поцікавилася, чи не помирає сусідонька від недоїдання? Погано, ой погано! Не можна так жити! Реплік Мели ми з Ферном не чули, проте одностайно вирішили, що любові до нас у неї точно не додалося.

Різким рухом тицьнувши мені харчі, чаклунка скрипнула зубами і запитала:

– Ти взагалі знаєш, що той золотий – не справжній? Багато в тебе таких? Сотня? – Її переповнювала лють. – Того, хто намагається обдурити Білого Дракона, він спалює на місці! Я не люблю вугілля, уяви собі! Тавенна настільки збідніла, що наповнює скарбницю фальшивками? Досить лізти в наше життя, Тає. Я можу все зрозуміти, але ти нариваєшся. Серйозно, краще б тобі осісти в іншому місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍