Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Я розгубилась. У мене не було причин їй не вірити щодо золота. Однак… Мела погрожувала? Попереджала? Якось непереконливо. За голову того, хто пов’язаний із підробкою грошей, платили менше ніж за демона, але теж пристойно. Разом ми з Ферном коштували близько сімдесяти монет. Невже вона бореться зі спокусою розбагатіти за мить? Тоді у мене не залишалося часу навіть до завтра.

– Ці гроші – плата за моє вбивство. Вісімнадцять монет – по одній за кожен рік мого життя. – Мені було приємно бачити, як розширюються її очі, а з обличчя зникає злість. – Може, ти чула історію про те, як князь Тавеннський перехитрив чаклунку, що пообіцяла проклясти його дочку в день її повноліття?

Мела невпевнено кивнула:

– Загалом.

– Я здаюсь. Я розповім тобі все. – Це рішення далося мені нелегко. – А потім ти підрахуєш, на скільки візитів до Білого Дракона вистачить тавеннської скарбниці.

***

Тавенна розкинулась у туманній долині, оточеній чи то високими пагорбами, чи низькими горами – її рельєф мене ніколи не цікавив, але в дитинстві мені подобалося вдивлятись у далечінь і уявляти себе прекрасною полонянкою Барра, зухвалого Чорного Дракона, яка чекає на визволителя.

Якщо вірити легендам, саме у водах стрімкої Осинки, що живила і місто, і володіння князя, зникло це породження зла, пронизане гострим крилом Сойла, Білого Дракона-цілителя, тому фантазії було де розвернутися. Ех, якби я знала, що Осинка поглинула не тільки напівміфічного монстра, але й моє майбутнє… Та нащо даремно засмучуватися? Ніхто з людей не бачить минуле.

Років сорок тому під розлогими вербами, що заполонили береги річки, схрестили зброю двоє молодих дженджиків. Вони обидва належали до аристократії, обидва не сумнівались у своїй правоті, обидва захмеліли від власної переваги… Один з них був спадкоємцем княжого титулу, другий – сином королівського мага, що приїхав із Ліви (тодішнього центру нашої Ренії) провідати родичів.

Для столичного гостя той день виявився останнім. Звичайно ж, дуель визнали чесною, хоча це твердження ґрунтувалося лише на слові переможця – Ергела Жескара Рьерра Тавеннського, мого майбутнього начебто батька.

– Я прокляну твого первістка, – пообіцяла стара Мерея, не зронивши ні сльозинки на похоронах онука.

Не пусті слова. В минулому вона здобула ну дуже погану славу на магічному терені.

– Не пошкодуєте невинне немовля? – нахабно запитав син князя.

У голові молодого Ергела поки не було місця іншим думкам, крім усвідомлення своєї винятковості і безкарності, до того ж нікчемність оточення не підлягала сумніву.

– Я дочекаюся, поки він або вона стане досить дорослим. Як ти зараз, – крижаним тоном повідомила чаклунка.

– Який оптимізм у вашому віці, – кепкував Ергел, свято впевнений, що дивна зморщена бабця з брязкальцями не протягне й двох років. І взагалі, діти тоді здавалися йому чимось настільки віддаленим, що хвилюватися за них не мало сенсу.

– Померти можна, коли всі земні справи завершено, а у мене тепер є мета. Я обов’язково доживу, – прошамкала стара Мерея, змусивши тавеннського спадкоємця покритися гусячою шкірою.

Йшли роки. Ергел Жескар успадкував титул, обзавівся дружиною, у них народилася дочка… І чаклунка жила, немов кинувши виклик часу! Її погроза не була секретом для Тавенни – новоспечений князь не раз особисто розповідав про це, заливаючись сміхом.

Коли я підросла, та історія звучала для мене як ще один (поряд із багатством та владою) доказ могутності батька, що не побоявся кинути виклик темним силам. Шкода, в моїй забитій палацовими справами голові не вкладалася елементарна думка: погрожували мені, а не йому.

Я ні в чому не знала відмови. Найдорожчі тканини, прикраси, страви – варто було побажати, щоб у саду співали птахи зі спекотного Курралу, і гонець вирушав у небачену далечінь. Служниці шепотілися, мовляв, недовго їй радіти, ось і намагається князь загладити провину. Я презирливо хмикала, знаючи: нічого поганого зі мною не станеться. Просто не може статися!

Це дурні дочки радників постійно скаржаться то на нездужання, то на прищик, то на обгорілий ніс. Ясна річ, таким здохлятинам із прокляттям не боротись, тоді як я мала відмінне здоров’я, готових на все залицяльників, люблячих батьків і цілодобову охорону, а дрібниці на кшталт синців під очима зранку після балу не могли похитнути мою впевненість у собі. Я була досконалістю і ніколи не сумнівалась у цьому. Неприємності, що підкидав світ, здавалися настільки дріб’язковими, що звертати на них увагу означало визнати власну обмеженість.

День мого вісімнадцятиріччя наближався, однак ніхто в палаці не демонстрував жодної тривоги. Хіба що нянька вижила з розуму і часом кидала дивні погляди, але у мене були заняття важливіші, ніж розмови зі старою. Кравці, ювеліри, перукарі… Я хотіла оголосити всьому світу про те, що готова його підкорити.

Моє плаття виблискувало золотом у яскравих сонячних променях, витончену зачіску вінчала квітка з діамантів, на шиї переливалося рубінове кольє… Я почувалась жар-птицею, що зійшла до горобців з небес, і косі погляди знатних дівчат, які гордовито виставили напоказ простенькі прикраси, лише підливали олії у вогонь мого марнославства.

Весело пілікали скрипки, стукотіли підбори по дубовій підлозі, звідусіль лився радісний сміх… А потім наче хмари згустилися над палацом, хоч сонце світило, і пари танцівників кружляли, як раніше, не помічаючи нічого і нікого навколо.

Вона прийшла. Висушена часом стара, яку не сприймали всерйоз, не забула про свою обіцянку. Вона довго блукала навколо палацу, виглядаючи мене здалеку, тому жодних сумнівів: Мерея дійсно якимось дивом прослизнула сюди.

«Чому охорона її впустила?» – дивувалась я, поспішаючи підійти ближче і, наслідуючи батька, висловити презирство до її погроз.