Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Я ніколи не готувала, орієнтуючись на смак. Їжа – це засіб для виживання, і не треба вдавати, нібито час, витрачений на куховарство, якось окупиться. Хіба що для пекарів… Мене смаколики не вабили. Досить, минули часи, коли тістечко з масляним кремом здавалося мені верхом блаженства! Нехай тавеннська княжна ганяє кухарів. Тая зневажала розкіш у всіх її проявах.

– …спробуй зі сметанкою, – припрошувала Ів. – Або з вінегретом. Налити компоту? З яблуками і чорною горобиною. – Притримуючись за спинку довгої лавки, що стояла біля столу, вона досягла старомодного буфета і взяла кухоль, розмальований виноградною лозою. – Мело, глянь, чи не готові пироги!

Головною причиною, чому Борсуки навіть через кілька років перемивали кістки сестрам, було не тільки повернення Мели (чужа дурість цікава лиш у свіжому, так би мовити, вигляді), а й те, що її сестра не здавалася хворою. Можливо, якби Ів покрилася огидними виразками і струпами, зігнулася до землі, втратила розум або яку-небудь кінцівку, несамовито стогнала на кожному слові, громадська думка проявила б милосердя. Та вона, як на зло місцевим кумасям, зовні мала пречудовий вигляд.

Її хвороба, якщо вірити столичним розумникам, крилася всередині і, якби доля не підкинула несподіванок, дозволила б Ів побачити глибоку старість. Проблема полягала в хребті – органі настільки чутливому, що лікарі самі відмовлялися на нього впливати і чесно попереджали: «Так, таке лікується. Теоретично. Відомі навіть успішні приклади одужання. І можна спробувати, але… ». Мела пробувати відмовилася. Очевидно, їй були прекрасно знайомі плюси і мінуси визначення «теоретично».

«Я немов постійно на кораблі в штормовому морі, – якось спробувала пояснити мені Ів, чому вона, зовні така квітуча, повзе по стіні будинку і, не в змозі нагнутися, опускається на коліна біля грядки з полуницею. – Дуже складно утримати рівновагу. Часом я начебто звикаю і пересуваюся майже рівно, але один зайвий рух кидає мене незрозуміло куди. Добре, якщо є за що вчепитися… Якщо ж ні… Я одного разу плече вивихнула, впавши на східці. Знаєш, Тає, так страшно не мати ні миті впевненості», – з гіркотою визнала вона, ніяково ховаючи свою незмінну високу палицю з мого поля зору.

Тоді мені було начхати на її одкровення. Люди спричиняли одне роздратування, і сестри-сусідки не були винятком.

– Готово. – Мела гримнула заслінкою, і кухню огорнув насичений аромат печених яблук. – Тає, посунься, виймаю сковороди.

Я поспішно відступила на крок, дивуючись, коли це встигла підійти впритул до столу. Через смачні запахи думки відмовлялися повертатись до початкової теми розмови.

Широкий ніж вгризся у пиріг, відхопив грубезний шматок і посунув прямо до мене. Я облизнулась. Витримати ці тортури було неможливо.

– То як щодо Білого Дракона, Мело? – знову зажадала я відповіді, вже зрозумівши, що довго не протримаюся.

– Їж, – прикрикнула чаклунка. – Про дурниці поговоримо пізніше. Я ввечері зайду, і поговоримо.

«Ну-ну, ще змерзнеш у моїй ненатопленій халупі», – глузливо подумала я, уявивши, як ця домашня дівчинка витиратиме шмарклі на морозі і грітиме диханням руки.

Ха, от мені не звикати до тимчасових незручностей! Власне, вони у мене давно вже не тимчасові.

Ів зняла кришку з пузатої банки варення. Здається, полуничного. І я здалася. Їхній убогий стіл навіть близько не стояв до справжньої розкоші, хіба ні?