Olha Alder - Пиріг, Olha Alder

Йонбом завжди дбав про збереження своєї особистості в таємниці. Зрештою, журналісти жовтої преси могли легко отримати тухле яйце в обличчя, а іноді й гнилий помідор чи судовий позов.

Це його турбувало, особливо після випадків нападів на таких журналістів.

Йонбом — любитель працювати під прикриттям, часто ризикував, але сьогоднішня ситуація змусила його показати своє обличчя огидній публіці. Він до цього не був готовий. Це змушувало його діяти далі.

Такі, як він, часто ставали гостями поліції або навіть потрапляли до в’язниці, якщо погано захищали особисту інформацію. Йонбом ніколи не хотів до в’язниці. Він ходив по краю ножа, але таких ризиків ще не брав.

Коли Пак Йонбом прибув до маєтку, небо трохи посвітлішало, сутінки поволі розсіювалися. Він заїхав за будинок, освітлюючи фарами ліс і траву.

Зупинившись і не зачиняючи дверей, він вийшов. Упав на коліна і почав нишпорити руками.

"До-рак, дурень, де ти загубив телефон?!"

Але на його питання не було відповідей.

Повзавши травою близько години, Йонбом здався. Він уже втратив багато часу. Достатньо. Пора зупинитися.

Йонбом піднявся і, заплигнувши в кабіну вантажівки, під’їхав до центрального входу.

Він міг би пошукати інші входи та перенести комп’ютери через задні двері, але його лякала думка про Джо-Джо. Його впевненість при До-ракові, коли забирали гравців «зелених яблук», швидко зникла, щойно їх розподілили по кімнатах без вікон.

Йому було так страшно, що коли йому дали в руки ніж, він мало не зітхнув з полегшенням. Це давало відчуття захисту, яке швидко перетворилося на напад.

Коли він виносив блок за блоком, піт струменів по його чолу. Його руки тремтіли, а спина боліла. Він почувався відверто кепсько. Йому хотілося плакати й жаліти себе. Адже всього цього не було б, якби Сон Хун вирішив не вбивати людей. А тепер доводилося прибирати за ними всіма.

Він не знав, скільки минуло часу. У будинку не було людей. Здавалося, всі розбіглися до того, як Йонбом прийшов вдруге. А може, й утретє.

Завантаживши вантажівку наполовину, Йонбом сів на порозі. У нього в кишені завалялася маска. Безумовно, ще з часів коронавірусу. Почувши шум наближення машин із сиренами, він підскочив і миттю зачинив двері.

— Добрий ранок! — сонний і роздратований інспектор привітався з Йонбом. — Ви викликали поліцію?

"Звичайно, ні!"

— Так.

— Казали, що сталося вбивство?

— Так. Тут. Ходімо зі мною.

Він трохи не встиг.

Йому довелося стояти поруч з поліцейським і бабусею Сон Хуна на впізнанні тіла, давати якісь свідчення. Усе було як у тумані. У голові крутився лише один питання — хто викликав поліцію? Він знав, що ще є свідки, але хтось і досі залишався в маєтку?! Хто, чорт забирай?!

— Добре. Залишайтеся поки тут. Ми заберемо вас до поліцейського відділку для давання свідчень детективу.

Йонбом трохи кивнув і підійшов ближче до бабусі Сон Хуна:

— Де туалет?

— Ось там… — літня жінка, витираючи сльози мокрою хустинкою, вказала в бік передпокою.

Тоді Йонбом повільно рушив у тому напрямку. Тихо вийшов за відчинені двері й, пригнувшись, побіг до вантажівки.

Машина голосно запрацювала.

— Замовкни, замовкни, проклята… — крізь зуби лаявся Йонбом .

Але він усе-таки трохи не встиг. Він не показав кімнат із камерами і не дав вказівок, куди спуститися для пошуку інших можливих тіл. Він також не знайшов ні серветки, ні телефону До-рака.

Йонбом швидко спустився з гори і, не турбуючись про вантажівку і вантаж, залишив їх на узбіччі, побігши в бік найближчого населеного пункту. Тут була чудова можливість скористатися громадським транспортом і зникнути з камер спостереження.

Прибувши додому, він увімкнув новини: "...сина відомої репортерки та колишнього айдола, а тепер директора великої торгової компанії знайшли мертвим у його будинку після вечірки секти, лідером якої він був..."

Секта. Чомусь Йонбому також здалося, що це було схоже на ритуальне жертвоприношення, замасковане під гру. Або справді жорстока гра, створена для заможної аудиторії, яка знайшла козла відпущення.

"Спостерігачі... І телефон До-рака..."

І чомусь йому здавалося, що мова йде не про тих, хто залишився з До-раком у залі «червоних яблук». Були ще хтось, хто любив розважатися, проливаючи чужу кров.

Люди здавна дивилися на криваві видовища: бої гладіаторів, корида. Чому вони не могли знайти енергію в чомусь приємнішому — ніхто не знав. Криваві ритуали для виклику демонів завжди вабили більше, ніж шлях менш віддалений, але більш праведний.

Тепер і сам Йонбом — демон. Але це не його вина! Не його!

Він сів на підлогу, здригнувшись у згорточок. Чи був сенс у втечі, якщо він все одно повернувся додому?

— Мартін! — У двері задзвонили, потім забарабанили.

Йонбом підскочив і забіг на кухню, схопивши великий ніж для м’яса.

— Мартін! — Кодовий замок набирали, певно зламували. — Мартін! Ми знайшли вас! Негайно здайтеся поліції!

У відповідь — тиша.

— Чорт! — Вони ввійшли всередину і затисли носи. Пахло гидотно. Нещодавно пролита кров.

— Звідки стільки крові? Тут що, свиню різали?

Мартін, з’являючись з-за рогу, сатанинські усміхнувся:

— Це була лише розминка. — Він витягнув ніж з-за спини. — А зараз почнуть різати справжню свиню.

Він кинувся з ножем на інспектора Пека. І тут детективка, незнайома йому жінка, підняла пістолет. Звук пострілу оглушив його. Ніж випав з рук, і Йонбом упав. Плече боліло, ніби тисячі розпечених голок розширювали рану, знову й знову втикаючись в обпалену плоть.

— Розминка закінчена. Пане Пак Ёнбом, ви заарештовані за вбивство Кім Юбіна, підозрюєтеся у вбивстві Чхве Сон Хуна та ще однієї людини, чиє тіло було виявлено у вашій ванній. Також, у викраденні поштової вантажівки, спробі втекти з місця злочину та нападі на поліцейського. Ви маєте право зберігати мовчання і право на адвоката, право не свідчити проти себе. Все, що ви скажете, може бути використано проти вас.