Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

і газетами. Я машинально перевірив сусідні рівні й нічого не виявив. Цього я, власне, й сподівався. Перші два під’їзди я проминув з міркувань чистоти. В третьому було сухо — там я й сів.

Настав час обміркувати події цієї ночі. Ніч випала клопітка. Тут були й отой блідий хлопчисько, і Саймон Лавлейс, і Амулет, і Джабор, і Фекварл... Справжнісінька пекельна суміш. Проте що мені до неї? Віддам на світанку Амулет і радо забуду про всю цю історію.

Про всю, крім мого рахунку до хлопчиська. їй—право, він мені за це заплатить. Якщо ви змусили Бартімеуса Урумського ночувати в якомусь вест—ендському завулку, то не чекайте, що це так просто вам минеться. Насамперед я дізнаюсь його ім’я, а тоді...

Стривайте, а це що таке?..

Кроки в завулку... Кілька пар ніг. Наближаються.

Можливо, це просто збіг. Адже Лондон — величезне місто. На вулицях повно людей. І по завулках теж. Може, хто вирішив скоротити собі дорогу додому. Пройти тим самим завулком, де випадково надумав сховатись я.

Однак у збіги я не вірю.

Я сховався глибше в затінок і наклав на себе закляття Маскування. Шар тугих чорних ниток огорнув мене, і я злився з темрявою. Й заходився чекати.

Кроки наближались. Цікаво, хто це? Патруль нічної поліції?

Фаланга чарівників, послана Саймоном Лавлейсом? Напевно, кулі—шпигуни все-таки знайшли мене.

То були не полісмени й не чарівники. То були підлітки з Трафальґарської площі.

П’ятеро хлопців і одна дівчина — за старшу. Вони простували завулком і раз по раз недбало озиралися на всі боки. Я трохи заспокоївся — заховався я добре, та й тут, далеко від натовпу, мені нема чого боятись. Хлопці, звичайно, росляві й хамовиті — та все-таки це звичайнісінькі підлітки в джинсах і шкірянках. На дівчині теж були чорна шкірянка й розкльошені штани — такі, що з них можна викроїти ще одну пару для карлика. Підлітки ступали, шаркотячи ногами по розкиданому сміттю. Аж раптом мені сяйнуло, що вони поводяться неприродно тихо.

Сумніваючись, я знову перевірив наступні рівні. Нічого підозрілого, просто шестеро дітлахів.

Я сидів у своїй схованці й чекав, поки вони пройдуть повз мене.

Дівчина виступала попереду. Ось вона порівнялася зі мною.

Я позіхнув, почуваючись у безпеці під захистом чарів.

Один з хлопців ляснув дівчину по плечу.

— Тут, — промовив він, показуючи на мене.

— Взяти його! — наказала дівчина.

Перш ніж я вгамував свій подив, троє найміцніших хлопців скочили в під’їзд і накинулись на мене. Щойно вони торкнулись ниток Маскування, чари розвіялись і зникли. За мить мене огорнула хвиля запахів нездорової шкіри, дешевого лосьйону для гоління й поту. Мене копнули, зацідили по голові, а потім безцеремонно поставили на ноги.

Тоді я нарешті отямився. Кінець кінцем, я — Бартімеус!

Завулок осяяла коротка яскрава блискавиця. Камені під’їзду ніби обпекло вогнем.

На мій подив, хлопці не відпустили мене. Двоє тримали за зап’ястки, ніби пара кайданків, а третій — ззаду за стан.

Я повторив свій трюк із більшим зусиллям. З найближчої вулиці долинула автомобільна сигналізація. Цього разу я сподівався визволитись: обпечені трупи, врешті-решт, нікого не зможуть втримати[23].

Одначе хлопці стояли на місці — тяжко дихали, але далі тримали мене. Ні. щось тут було не так.

— Тримайте його міцніше, — звеліла дівчина. Я поглянув на неї, вона — на мене. Дівчина була трохи вища за моє нинішнє втілення, кароока, чорнява. Двоє хлопців стояли обабіч неї, мов почесна варта. Мені вже уривався терпець.

— Чого ви хочете? — запитав я.

— У тебе там дещо висить на шиї, — промовила дівчина занадто вже рівним і владним для такого юного віку голосом. Як на мене, їй було років тринадцять.

— Хто це тобі сказав?

— Бовдуре, цю штуку вже дві хвилини як видно. Випала з-під футболки, коли ми тебе трусонули.

— Еге ж, правда.

— То давай її сюди.

— Ні.

Дівчина стенула плечима:

— То візьмемо самі. І тобі капець.

— А ви не знаєте, хто я такий насправді? — промовив я з легенькою погрозою в голосі. — Ти ж не чарівниця.

— Твоя правда, — чвиркнула вона крізь зуби.

— Чарівник не наважувався б займати такого, як я.

Я вирішив спочатку як слід полякати їх, хоч це й важко зробити, коли тебе тримають за руки двоє кремезних телепнів.

Дівчина холодно вишкірилась:

— А чарівник зумів би так упоратись із твоїми витівками?

Отут вона мене зачепила. Чарівник насамперед не підійшов би до мене й на гарматний постріл без усіляких амулетів і пентаклів. Далі йому знадобилася б допомога демонів, щоб побачити мене під чарами Маскування. І, нарешті, він мусив би викликати сильного джина, щоб подолати мене. Якби взагалі наважився на таке. Та це дівчисько зі своїми приятелями впорались зі мною власними силами і не бачили тут нічого дивного.

Годилося б пригостити їх добрячим закляттям Вибуху, та я надто вже втомився для таких штук. Я навмисне зареготав:

— Хе—хе! Я ж просто граюся з вами.

— Та годі вже, не бреши.

Я спробував іншу тактику:

— Правду кажучи, ви мене зацікавили. Я вражений вашою хоробрістю. Мало хто насмілився б так поводитися зі мною. Якщо ти назвеш мені своє ім’я й мету, я пожалію тебе. Може, я навіть допоможу тобі. В мене є чимало можливостей.

На мій превеликий жаль, дівча затулило вуха:

— Не спокушай мене, демоне! Я не піддамся тобі.

— Авжеж, нащо тобі ворогувати зі мною, —лагідно відповів я. — Дружити зі мною набагато вигідніше.

— Ні те, ні інше мене не цікавить, — відповіла дівчина, опустивши руки. — Мені треба тільки те, що висить у тебе на шиї.

— Цього ти не дістанеш. Але ти ще маєш час утекти.